Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

передає наступним чином: «Друге рішення було – рішучо закрити конгрес і спертися в Києві на всі ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо потрібно, то оголосити загальну офіцерську мобілізацію. В одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів. А потім, коли потреба мине, я твердо вирішив знову виправити державний корабель по тому шляху, якого я дотримувався завжди і від якого я ніколи не відмовлявся».

Зауважимо, що для себе друге рішення П. Скоропадський ухвалив все того ж 9 листопада, оскільки уже наступного дня з цілком певних позицій вів переговори з представниками українських національно-демократичних сил. Тоді ж гетьман зміцнився у своєму рішенні, оскільки одержав сигнали від Антанти про небажання мати справи з прибічниками української самостійності – за тих обставин – з українським національним фронтом, УНС. Навпаки ж, тим, хто схиляється до федерації з Росією – тобто готовий жертвувати українською державністю (а це, в першу чергу, П. Скоропадський і його ближче оточення) – буде надано підтримку, передусім військову.

Тут умови Антанти співпадали з відвертими вимогами офіцерського корпусу.

Тож не дивно, що 13 листопада 1918 р. уряд (8 голосами проти 7) висловився за недопущення скликання Національного конгресу, а гетьман поспішив змінити кабінет на «більш рішучий», у якому вже не залишилося жодного противника федерації з нерадянською Росією. Очолив кабінет С. Гербель.

А вже наступного дня П. Скоропадський оприлюднив грамоту «До всіх українських громадян, народу і козаків України», якою оголошував про нову державну орієнтацію – відбудову федеративної великої Росії. І хоча Україна брала на себе функцію ініціатора цього процесу, всім, хто хоч трохи розумівся в політиці, було ясно – в єдиній і неподільній Росії, до якої торував шлях Білий рух, у залежність від якого потрапляв гетьман, не буде місця ні незалежній, ні автономній, ні будь-якій іншій Україні, як, втім, не буде й федерації.

З блискавичною оперативністю з акції П. Скоропадського того ж таки 14 листопада, скористався В. Винниченко, обраний напередодні головою Директорії – органу для керівництва антигетьманським повстанням. Четверо членів Директорії виїхали до Білої Церкви, щоб почати наступного дня збройний похід на Київ для повалення режиму. А В. Винниченка, який, окрім інших якостей, мав видатний літературний талант, залишили в Києві для написання й поширення відозви до українства із закликами до підтримки повстання. Як і очікувалося, документ виявився яскравим, пристрасним, мобілізуючим, тонко враховував домінуючі психологічні настрої й гостроту моменту.

Організоване Директорією антигетьманське повстання мало серйозні шанси перемогти буквально у тижневий строк, та цьому завадили непрості міжнародні чинники, дещо пролонгувавши офіційне існування Української Держави. 14 грудня 1918р. генерал П.Скоропадський оголосив, що він зрікається влади. На відміну від багатьох попередніх гетьманських документів останній державний акт виявився небагатослівним і дуже мінорним: «Я, Гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися із цим завданням і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись винятково добром України, відмовляюся» від влади.

І смислом і духом наведений документ кричуще дисонує з численними спробами адептів національного монархізму довести, що гетьману вдалося навести в Україні лад і порядок, а запропонована модель суспільної організації була найкращою за всю буремну добу 1917—1920 pp. І якщо згодитися з тим, хто вважає, що «зречення продемонструвало найвищий ступінь культури П. Скоропадського», то, мабуть, найперше – треба вести мову про чесне визнання гетьманом безрезультатності спроби вивести край із кризи, провалу здійснюваної політики.

Переодягнутий у німецьку військову форму, П. Скоропадський переховувався деякий час у Києві, а потім виїхав із санітарним поїздом за межі України.

В емігрантській пресі невдовзі з'явилися твердження ад'ютанта П. Скоропадського – С. Моркотуна (керівника однієї із київських масонських лож) про те, що головний отаман повстанських військ С. Петлюра знав про місце, в якому переховувався П. Скоропадський, однак отримав розпорядження масонів не чіпати гетьмана і не зважився на непослух. Хоча публічний скандал виявився гучним і тривалим, головний отаман ніколи не висловив жодного слова на свій захист, не спростував жодного свідчення, які наводили й супротивники, й колишні спільники, зокрема – В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та ін.

З погляду вищевикладеного навряд чи доцільним видається додатковий пошук суб'єктивних причин краху гетьманської моделі державності. Вона виявилася історичним анархізмом, бодай пізніші спроби прихильників П. Скоропадського «заднім числом» довести її теоретичні, логічні переваги. В умовах революційного збурення вона не змогла скільки-небудь ефективно конкурувати й з планами відродження, з одного боку, демократичної республіки (Українська Народна Республіка), а з іншого – соціалістичної республіки (Української Соціалістичної Радянської Республіки). Інше місце і роль Української Держави в історичному поступі українства уявити собі важко.

Мабуть, зовсім не варто підозрювати П. Скоропадського у нещирості, коли, за його словами з останньої грамоти-відречення, він прагнув керуватися «винятково добром України». Та в історичного поступу своя глибинна детермінованість, а у революцій – своя логіка і свої невмолимі закони. Збагнути їх непросто, а воювати з ними – значить, зрештою, неминуче програвати…

Іншого в багатовіковому суспільному досвіді поки не було.

Опинившись в еміграції, П. Скоропадський поселився з родиною на віллі неподалік Берліна і зусиллями прихильників перетворився на прапор українського монархізму. Заснував Союз гетьманців-державників. Майбутнє України бачив у конституційній монархії. Правда, великої ваги правий сегмент українських емігрантів не мав, вагомим авторитетом на міжнародній арені не користувався.

Помер останній гетьман України від тяжкого поранення, якого зазнав під час бомбардування, 25 квітня 1945 р. у м. Меттен (Німеччина).

Праці П. П. Скоропадського

Слово ясновельможного пана гетьмана Павла Скоропадського на святочних загальних зборах МОСГД. – Берлін (22. 02.1942).

Спомини. – К., 1992.

Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995.

Література про П. П. Скоропадського

Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Провал проекту малоросійської України // Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х т. – Т. І. Українські проекти в Російській імперії. – К., 2004. – С 448—464.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І—III. – К. – Відень, 1920 (1990).

Гетьманат Павла Скоропадського: Історія, постаті контроверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19—20 травня 2008 р. – К., 2008.

Деникин А. Очерки русской смуты. В 5-ти т. – Т. 5. – Париж, 1926.

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Ужгород. – Т. І. – 1932; Т. II. – 1930.

Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997.

Крах германской оккупации на