Читати книгу - "На запах м’яса"

class="p1">— Хаусе… Ти врятував мене? Хоч знак якийсь дай…

Кіт і голови не повернув. Зник у коридорчику, і скільки потім Майка не шукала його, так і не знайшла: тільки й помітила діру в стелі, через яку Хаус цілком міг втрапити на горище.

— Я ще прийду сьогодні! Їсти тобі принесу! — гукнула в бік горища.

Вийшла надвір — сонце, трава попробивалася. Живіт не болить. Зовсім!

— Знеболювального купити, поки на ногах стою, — маякнув здоровий глузд. Згадала про Хауса. — Про всяк випадок, — додала, аби не розвінчати надію.

Микола Галаган вкрай собою гордився. І як не пишатися: можна сказати, нову лікувальну процедуру від чоловічої немочі винайшов. Сам тільки один раз на голу дівку глянув, а як згадає, і досі жінку по ліжку ганяє, як сидорову козу, аж та благає інколи: «Та вже досить, Миколо!»

— А ти як, куме? — Реп’яха діставав.

— Нормально… — Петро не надто на ті теми балакучий. Знай біля «Волги» вошкається: вже до пофарбування підготував, поґрунтував кузов, усе думав, яким кольором кохану автівку розрадити.

— Томка задоволена? — не відставав Галаган.

— Не скаржиться, — буркнув Петро, на автівку дивиться. — А що, куме… Може, мені «Волгу» блакитною зробити? Чи чорною?

— А де фарбуватимеш?

— У хлопців у Добриках.

— Так у них, крім їдучої зелені, інших фарб немає, — засмутив кума Галаган.

— То сам куплю, якої забажаю. Як думаєш, хай блакитною буде?

— Як на мене, то така… знаєш, сіра… Як кролі перед линькою.

Тьху ти! Реп’ях роздратувався. Навіть намішав різних акрилових фарб, що їх у сараї повно — на денці у кожній банці. Узяв лист фанери, намалював різнокольорових смуг, до капота прикладав: який колір автівці личитиме?.. Врешті зупинився на темно-синьому, бо дуже вже виграшно блискучий металевий олень на синьому тлі виглядав.

Кинувся дзвонити хлопцям, які тримали автомайстерню в Добриках, — ніякого зв’язку. Наче повиздихали, кляті. Сам зібрався в Добрики їхати, а тут Тома.

— Разом поїдемо, — обрадувала. — Мені два ящики горілки для магазину мають автобусом передати.

І чого його вдвох теліпатися? Реп’ях уявив, як наб’є дупу на задньому незручному сидінні моторолера, яким Тома моталася по району заради процвітання бізнесу.

— Давай уже сама… І до хлопців у майстерню зазирни. Спитай, які фарби мають. Я тобі зразок дам… Тої, що мені підходить.

Тома змінилася. Тривожні події зими, коли чоловік раптом заслаб по чоловічій лінії, трагічний ходив, ніби щойно з хреста зняли, і все на стрес в організмі жалівся, змусили Тому критично глянути на саму себе. І хоч недоліків не знайшла, — та до такої Томи черга б вишикувалася, якби вона крикнула: «Вільна жінка!» — голосом касирки, що вона справно горлає: «Вільна каса!» — усе ж таки стала м’якшою. «Я тепер кошенятко твоє!» — зізналася якось Петрові саме тої миті, коли притисла його до дивана своїми ста кілограмами. Спробував би посперечатися…

— А ти чим такий зайнятий? — спитала чоловіка, хоч і хотіла просто погодитися: «Добре, заїду до хлопців, чи не проблема».

— Город переорю, — кивнув Реп’ях у бік рівного клаптика землі за хатою. Навіть витяг мотоплуг із майстерні.

Ну, то святе. Тома вкинула до торби зразок кольору, — темно-синю фанерку, — осідлала моторолер. За хвилину загальмувала біля магазину, щоби прихопити тару, яку мала віддавати щоразу, коли отримувала свіжу горілку.

Справ на мить, а тут тобі забава. Біля магазину Полкан проститутці з Лупиного хутора допит вчиняє, бо ходив туди-сюди вулицею, ногу після перелому розробляв й узрів дівчину, до якої він ще від Різдва навідатися збирався. І чого ж його не скористатися можливістю й службове натхнення не освіжити? Так завзято почав — баби з дворів повиходили.

— Ім’я! Прізвище! — гримнув. — Ну?! Чого мовчимо?!

Майка не відповіла. Закліпала оченятами — сльози підступили, хоч хотілося, як матюклива Вітка вміла, облаяти грубого пузатого дядька, що Майка його вперше бачила.

— Чого це я маю називати вам своє ім’я? І прізвище? Хто ви такий?

— Я?! Та я тут усе! — ще дужче гримнув Полкан. Образився: «Бля, маєш! У рідних Капулетцях уже треба пояснювати, хто такий Полукан!»

— Посвідчення покажіть. Що головний… — сказала Майка.

— Вітя — дільничний наш. — До місця події пришкандибала баба Горпина, Полканова Зоя припхалася.

— Який я вам, бабо, Вітя? — психонув Полкан. — Віктор Палич! — На Майку оченятами стрільнув. — Як звешся?

— Я щось порушила? — наїжачилася Майка.

— Вітю, борщ стигне! — Полканова Зоя чоловіків норов знала, тож намагалася мінімізувати потенційні втрати нервової системи: і Полканові, і оточуючих.

— Та цить ти зі своїм борщем! — розлютився Полкан. На Майку пішов. — Та-а-а-к… Зараз будемо розбиратися. Це ти в Реп’яха хату на Лупиному хуторі купила? Що в Капулетцях забула? Винюхуєш щось?

Тома з’явилася на місці забави саме тієї миті, коли запопадливий Полкан випитував, скільки грошей Майка виклала за хату.

— А це тобі для чого?! — обурилася. Трясця матері! Ще не вистачало на все село роздзвонити, скільки грошиків у Реп’яхів завелося.

— Маю перевірити, чи всі податки сплатила, — пояснив рішучий Полкан.

— Хіба ти податкова?

— Я — все!

— А справді… Що ти в Капулетцях робиш? — встряла баба Горпина. Роздивлялася дівчину підсліпуватими оченятами: ох, і худа, бліда… Плюнь — упаде.

— Аптеку шукаю…

— У нас тільки супермаркет Томин… Один на все село, — розсміялася Зоя.

— Гандони скінчилися? — в’ївся Полкан.

— Ох, Вітька, нема в тебе совісті! — раптом стала на захист Майки баба Горпина. — Ти ж глянь — щось вона… — До Майки підійшла. — Тобі зле, дитино?

Тома й собі на ту проститутку уважніше зиркнула, навіть забула, що Майка її колись коровою обізвала. «На курку хвору схожа, — вразилася. — Коли та курка лежить і тільки квокче, а пір’я вже з неї лізе…»

— Поїхали, — кинула. — До аптеки довезу.

Полкан було наказав усім стояти й не рухатися, та Тома на дільничного так зиркнула, враз зазбирався борщ їсти.

— Що, Томко, боїшся, дізнаюся, скільки ви з Петром грошиків за хату виручили? — кинув наостанок, бо дивився в корінь.

— Я ще тебе, Полкане, не боялася! — відрізала Тома, наказала Майці сідати на заднє сидіння моторолера.

За сорок хвилин загальмували біля автостанції в