Читати книгу - "Поза часом"

Доро (о, це відчуття страху та бажання десь сховатися чи все заперечувати), і тоді вийшла Сара й обізвала нас розбишаками та наказала грати на вигоні за домом. А заразом згадувався Бенфілд, авжеж, адже все відбувалося саме там, Доро й Анібала годі було уявити в іншому містечку — лише в Бенфілді, будинки та вигони якого в ті часи здавалися більшими за цілий світ.

Бенфілд — містечко з небрукованими вулицями та станцією Південної залізниці, з пустищами, де влітку, в години сієсти, роєм роїлася різнобарвна сарана, Бенфілд, що пізніми вечорами боязко тулився до поодиноких ліхтарів на розі — навколо кожного запаморочливі танці комах, і зрідка свист когось із кінної сторожі. Будинки Доро та Анібала стояли так близько один від одного, що вулиця була для них наче ще одним коридором, чимось, що зв’язувало їх удень і вночі — і коли вони грали на вигоні у футбол у спекотну годину сієсти, і коли під ліхтарем на розі дивилися ввечері, як жаби сідають кружалом, щоб поласувати комахами, одурілими від кружляння довкола жовтого сяйва. І літо, безперечно, літо — канікули, свобода бавитися досхочу, час, що повністю належав їм — ні розкладу, ні шкільного дзвоника, запах літа скрізь — у гарячому повітрі днів і вечорів, на спітнілих обличчях після перемог і поразок, після бійок, біганини, сміху, а іноді й сліз, але вони завжди разом, завжди вільні, володарі світу повітряних зміїв і м’ячів, ліхтарів на розі вулиць.

Про Сару він пам’ятав небагато, але кожний спомин закарбувався, наче вітраж, коли полуденне сонце невблаганно пряжить із високості, відбиваючись синіми, червоними та зеленими спалахами; часом перед Анібалом поставало передусім її біляве волосся, що спадало їй на плечі й мовби пестило їх, і Анібалові хотілося відчути лицем його дотик, часом — її шкіра, біла-біла, бо Сара майже не бувала на сонці, завжди поралася в домі, адже матір така хвора, а Доро щовечора повертається замурзаний, із забитими колінами, в забруднених черевиках. Анібал не знав тоді, скільки Сарі років, знав тільки, що вона вже сеньйорита, така собі юна матір, котра, наче рідна мама, дбає про свого брата, який ще більше дитинився, коли вона зверталася до нього, коли гладила рукою по голові, перш ніж послати до крамниці або попросити їх обох не галасувати на подвір’ї. Анібал боязко вітався з нею, простягав руку, і Сара потискала її привітно, майже не дивлячись на нього, сприймаючи його як другу половину Доро, яка майже щодня приходить до них читати чи пограти в якусь гру. О п’ятій годині вона гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком і печивом за

столиком на подвір’ї або в напівтемній вітальні; Анібал лише двічі чи тричі бачив маму Доро: сидячи в своєму візку, вона зазвичай лагідно казала їм «привіт, хлоп’ята» та «стережіться машин», хоча машин у Бенфілді було небагато, а вони тільки посміхалися, впевнені у своїй спритності й невразливості, адже вони футболісти та бігуни. Доро ніколи не розповідав про маму, вона майже весь час лежала або слухала радіо у вітальні, домом Доро були подвір’я та Сара, часом приходив якийсь дядечко, котрий запитував, що вони вчили в школі, й дарував п’ятдесят сентаво. І для Анібала завжди було літо, зим він майже не пам’ятав, його власний дім здавався сірою, похмурою в’язницею, де єдиною радістю були книжки — у кожного члена родини свої справи, кожна річ на своєму місці, кури, за якими він мав наглядати, хвороби з тривалими дієтами та чаєм, і лише зрідка Доро, бо Доро не подобалося вчащати в дім, де їм не дозволяли бавитися так, як у його власному.

Відсутність Сари далася взнаки, коли Анібал цілих п’ятнадцять днів хворів на бронхіт: Доро провідував його, й Анібал запитував про неї, але Доро відповідав неуважно, мовляв, усе гаразд, його цікавило тільки, чи зможуть вони на цьому тижні знову бавитися на вулиці. Анібал хотів більше дізнатися про Сару, але не наважувався розпитувати, бо Доро здалося б безглуздям цікавитися кимось, хто не грав у їхні ігри, людиною, такою далекою від їхніх клопотів і думок. Коли Анібал, ще не до кінця оклигавши, знову з’явився в домі Доро, Сара простягнула йому руку й запитала, як він почувається, завважила, що йому не варто грати в м’яча, щоб не перевтомитися, тож краще їм залишитися у вітальні — помалювати чи щось почитати; говорила вона серйозним голосом, Сара зазвичай розмовляла так із Доро, лагідно, але якось відчужено: старша сестра, уважна, майже сувора. Того вечора, вже засинаючи, Анібал відчув, як щось накочується йому на очі, подушка зробилася Сарою, і дуже хотілося стиснути її в обіймах і плакати, притулившись лицем до Сари, до її волосся, хотілося, щоб Сара була тут, приносила йому ліки й, сидячи у нього в ногах, дивилася на градусник, аби взнати, яка в нього температура. Коли мама зайшла вранці натерти йому груди якоюсь маззю, що пахла спиртом і ментолом, Анібал заплющив очі, і це вже рука Сари задерла йому сорочку, з цілющою ніжністю гладила груди.

І знову літо, подвір’я біля дому Доро, канікули з романами та літачками, марками та листівками з фотографіями футболістів, які зберігалися в альбомі. Того дня розмовляли про брюки, адже невдовзі вони їх носитимуть, бо хто ходить до середньої школи в коротких штанцях. Сара покликала їх на каву з молоком, й Анібалові здалося, нібито вона чула їхню розмову, бо на її губах начеб відбився залишок посмішки, мабуть, її потішило, що хлопчаки говорять про такі речі, от Сара й посміхалася. Доро сповістив його, що в Сари з’явився наречений, солідний сеньйор, який приходить до неї по суботах, але сам Доро його досі не бачив. Анібал уявляв, що той приносить Сарі шоколадні цукерки й розмовляє з нею у вітальні, точнісінько як наречений його кузини Лоли; за кілька днів він одужав після бронхіту й знову міг бавитися на вигоні з Доро й іншими хлопцями. Однак вечорами йому робилося сумно й водночас так хороше на серці; у своїй кімнаті перед сном він казав собі, що Сари тут немає, що вона ніколи не прийде до нього, ні до здорового, ні до хворого саме о цій порі, коли йому здавалося, нібито вона зовсім поруч: він бачив її із заплющеними очима, і ніщо — ні голос