Читати книгу - "Поза часом"

Доро, ні вигуки інших дітлахів — не заважало йому, не накладалося на образ Сари, вона була тут сама й тільки для нього, поруч із ним, і сльози накочувалися разом із бажанням належати їй, бути Доро в обіймах Сари, щоб волосся Сари торкалося його чола, а її голос казав йому «добраніч» і щоб Сара поправляла йому простирадло перед тим, як піти.

Анібал наважився запитати в Доро, наче мимохідь, хто його доглядав, коли він хворів, бо в Доро перед тим був інфекційний розлад шлунку і він п’ять днів провів у ліжку. Запитав, мовби очікуючи, що Доро відповість, буцімто мама доглядала, хоча знав, що цього не могло бути, а отже Сара, ну, там ліки й усе інше. А Доро відповів, що все робила сестра, а тоді одразу змінив тему, заговоривши про кіно. Однак Анібала цікавило ще дещо: чи Сара доглядала Доро, коли той був маленьким, авжеж, адже мама вже вісім років майже інвалід, тому Сара дбала про них обох. Отже вона тебе купала, коли ти був маленький? Звісно, чого ти запитуєш про такі дурниці? Просто так, з цікавості, мабуть, дивно мати старшу сестру, яка тебе купає? Нічого дивного. А коли ти, маленький, хворів, вона тебе доглядала й робила все, що треба? Звичайно, вона. А ти не соромився, що старша сестра тебе бачить і все робить? Ні, чого б я мав соромитися, я ж тоді був маленький. А зараз? І зараз теж, чого я маю соромитися, якщо я хворий?

І справді, чого? В ті хвилини, коли, заплющивши очі, він уявляв, як Сара ввечері входить до його кімнати, наближається до ліжка, йому хотілося, щоб вона запитала, як він почувається, щоб поклала руку йому на чоло, а тоді відкинула простирадло й оглянула рану на литці, змінила бинт і дорікнула за те, що він, дурник, порізався скельцем. Він відчував, як вона піднімає його сорочку, дивиться на нього, голого, мацає живіт, чи немає, бува, запалення, а тоді знову вкриває простирадлом, спи, мовляв. Обійнявши подушку, він раптом почувався зовсім самотнім і коли розплющував очі в кімнаті, де Сари вже не було, на нього наринала блаженна журба, бо ніхто, ніхто не міг знати про його любов, навіть Сара, ніхто б не зрозумів цієї туги, цього бажання померти заради Сари, врятувати її від тигра чи від пожежі й померти заради неї, і щоб вона дякувала йому й, плачучи, цілувала. І коли його руки опускалися нижче, і він починав пестити себе, як Доро, як усі хлопці, образ Сари зникав, а натомість з’являлися дочка крамаря або кузина Йоланда, це не могло відбуватись із Сарою, яка приходила вечорами доглядати його, як доглядала Доро, з нею він відчував лише блаженство, коли уявляв, як вона схиляється над ним і гладить по голові — це й була любов, хоча Анібал уже знав, якою може бути любов, і уявляв таку любов з Йоландою, все, що він колись робитиме з Йоландою або з дочкою крамаря.

До рову вони впали одного дня майже наприкінці літа після того, як нагулявшись на вигоні з іншими хлопцями, усамітнилися й почимчикували тільки їм відомим шляхом,

який урочисто називали дорогою на Сандокан [75], й залізли в колючу гущину, де колись наштовхнулися на повішеного собаку й до смерті перелякані втекли. Подряпавши руки, вони продерлися в самісінькі нетрі, верби черкали гіллям по їхніх обличчях, — аж ось нарешті вони на березі рову, дном якого тече каламутна вода, в якій вони завжди сподівалися впіймати окунців, але так нічого і не впіймали. Їм подобалося, примостившись на березі й покурюючи сигарети, які Доро скручував із листя маїсових качанів, ділитися враженнями від романів Сальгарі й обмірковувати плани подорожей та інші речі. Однак того дня їм не пощастило: черевик Анібала заплутався в корінні, він перечепився й ухопився за Доро і вони обидва скотилися в рів і опинилися по пояс у воді, жодної небезпеки, але начебто вона й була, вони відчайдушно хапали руками повітря, намагаючись учепитися за віття верби, видерлися, чортихаючись, нагору, геть забрьохані в твані, що текла у них під сорочками та штанами, пахла гнилизною та дохлим щуром.

Повернулися, мовчки попленталися в глиб саду біля дому Доро, сподіваючись, що на подвір’ї ні душі і їм вдасться помитися нишком, так що ніхто не помітить. Сара саме розвішувала білизну поблизу курника й завважила, коли вони прийшли — Доро якийсь переляканий, а за ним мертвий од сорому Анібал, у цю мить йому й справді хотілося померти, опинитися за тисячу миль од Сари, а вона гляділа на них, стуливши губи, й мовчала так, що вони позаклякали, смішні та збентежені, під спекотним сонцем.

— Цього лише бракувало, — тільки й мовила Сара, звертаючись до Доро, але начебто й до Анібала також, а той почав мимрити якісь слова зізнання, мовляв, це він в усьому винен, черевик зачепився, ось, а провини Доро тут немає, просто все таке слизьке.

— Негайно митися, — Сара начеб не чула. — Черевики скиньте, а одіж потім виперете в ночвах біля курника.

У ванній вони перезирнулися, Доро перший засміявся, але якось невпевнено, вони роздяглися, ввімкнули душ: під його струменями можна було сміятися навсправжки, вихоплювати один в одного мило, роздивлятися один одного, лоскотати. Бруд рікою стікав з них до водостоку, поступово вода світлішала, мильна піна зробилася білою, вони так тішилися, що спершу навіть не завважили, що двері прочинилися і на порозі постала Сара; вона дивилася на них, тоді підійшла до Доро, вихопила в нього мило й заходилася натирати його досі ще брудну спину. Анібал не знав, що вдіяти, стояв у ванній, затуливши руками пах, тоді розвернувся, щоб Сара його не бачила, але так було ще гірше — на три чверті перед нею, вода струміла по обличчю, він став до неї іншим боком, потім знову спиною, аж ось Сара простягнула йому мило: помий краще вуха, ти весь замурзаний.

Того вечора він не зміг побачити Сару, як зазвичай; хоч як стуляв повіки, бачив лише Доро й себе у