Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

дух, висока культура, постійне прагнення до знань і всього прекрасного — свого роду неопалима купина, яка не боялася ніяких негативних зовнішніх факторів, долала всі життєві труднощі і негаразди.

Михайло Петрович і Поліна Феодосіївна зуміли дати добру освіту і виховання сину Тарасу. Він навчався в російській школі (про українську школу в Росії навіть мови не могло бути), але вдома всі розмовляли тільки українською мовою. Читали українські книжки. Тільки-но в 1959 році в «Дитвидаві» України вийшов за редакцією Максима Рильського славнозвісний «Лис Микита» Івана Франка, він одразу мандрує поштою до Томська завдяки родичам Михайла Петровича у Львові. Сімейна бібліотека Табінських постійно поповнюється українськими книгами.

Досконало володіючи українською і російською мовами, Тарас береться за вивчення англійської, яка пізніше йому дуже пригодиться.

— Михайло Петрович і Поліна Феодосіївна думали про освіту не лише рідного сина, але й робили усе від них залежне, щоб вивчити дітей своїх родичів, навіть і не близьких, — згадує лучанка Любов Тихонівна Трачук. — Уявіть собі: вони пишуть із Томська у Соснину до моїх батьків і переконують їх послати своїх дочок на навчання до них. І я, проста сільська дівчина, їду у Томськ і в 1969 році повертаюся додому з дипломом будівельного інституту. Потім до Табінських їдуть мої рідні сестри Слава і Віра, обидві успішно закінчують Томський залізничний технікум...

До родини Табінських горнулися не лише земляки-українці, але й росіяни, корінні сибіряки. Деякі так подружилися, що навіть приїжджали в гості у Соснину до студентки Слави Трачук. Україна їм дуже сподобалася. Досі вони шлють сюди теплі вітання на свята, запрошують в гості за Урал...

«Завжди хотілося в Україну!»

— Більше тридцяти років ми прожили в Росії, — згадують Михайло Петрович і Поліна Феодосіївна. — В Томську й Ульяновську нам було в плані матеріальному й побутовому зовсім непогано: добре заробляли, мали пристойне житло, син захистив кандидатську дисертацію в Ленінградському електротехнічному інституті і повернувся до Ульяновська на викладацьку роботу. Але — завжди нам хотілося в Україну!

Доля всміхнулася Табінським: у 1981 році трапився обмін квартири з Ульяновська на Луцьк. І сім’я, у складі якої вже було два кандидати технічних наук, перебирається з берегів Волги на береги Стиру, в помешкання на вулиці Гулака-Артемовського. Михайло Петрович знайшов роботу на кафедрі фізики педагогічного інституту, Тарас — у філіалі Львівського політехнічного, з п’ятого курсу якого його батько потрапив аж у Петровськ-Забайкальський район Читинської області...

Така іронія долі. (До речі, Тарас Табінський захистив свою кандидатську дисертацію з електротехніки в тому ж Петрограді, де його дід Петро захистив богословську дисертацію).

Ще не вмерла Україна! І не вмре. Пам’ятний 1991 рік: батька Поліни Табінської Феодосія Бадзюня повністю реабілітують. З поверненням усього конфіскованого у 1947 році майна. Сталося так, що повернули навіть ту хату «під серебром» у Соснині. Жили в ній якісь колгоспні квартиранти, які про дім зовсім не дбали. По стінах і на даху хати вже росли бур’яни і молоді деревця із занесеного вітрами насіння. Коли тим людям дали інше житло, вони охоче звільнили хату Феодосія Бадзюня. Так його дочка Поліна повернулася у рідну оселю.

Хату Табінські відремонтували, провели газ. Золоті руки Михайла Петровича, котрий перевіз з Луцька у Соснину весь свій інструмент, вміють усе. Тепер у хаті є всі зручності, а кімнат і простору значно більше, ніж у міській квартирі.

Приходить сусід, молодий ще чоловік:

— Дядя Міша, заклейте мені камеру, я не маю чим...

«Дядя Міша», 75-річний кандидат технічних наук (про що навіть не здогадується той сусід), добросовісно клеїть тракторну чи автомобільну камеру. Не раз і не одну. Ніяких грошей за роботу не бере — у селі люди завше платять добром за добро.

...Пише у Соснину з далекого Торонто син Тарас, який працює в канадському міністерстві природних ресурсів. Якусь дивну притягальну силу має та хата «під серебром» за вісімсот метрів від Грибовицького лісу. Є в ній якась незнищима українська селянська благодать.

Треби і потреби

...Іду від Михайлини Стахівни Круковської (вона ще в доброму гуморі, але з ліжка вже не встає), а назустріч мені — священик з дяком. Ідуть освячувати після Водохреща дворічанські хати і хліви. Не за «дякую», звичайно...

— Щось не бачимо вас, пане Мироне, у нашій церкві. Чи ви іншого віросповідання? — цікавиться дяк.

— Я не віросповідаюсь, пане дяк, я вірую в Бога. «Обряд без сили Божої — порожнеча», — навчає Сковорода.

— А хіба в нашій церкві нема сили Божої? — вже запитує священик, він мій ровесник.

— «Я вірю в Бога — в Україну. Вона мій Бог і поводир». Це я кажу вам словами Миколи Вінграновського, отче. А ви у церкві про Україну не кажете своїм прихожанам нічогісінько. Ось і зараз йдете до наших хат з великою кольоровою листівкою — «Йорданське благословення отця і глави УГКЦ блаженнійшого Святослава». На тій недешевій листівці нема жодного українського обличчя і навіть слова Україна нема! Нема! У той час, як Україна у вогні... Хто ж її, окраденую, збудить?!

Літургія, ранкова, вечірня і навіть нічна служби славлять вашими устами то Сіон, то Ізраїль, то Палестину, то Йордань. А де ж у вашій церкві Україна, Дніпро, Карпати, Медобори?..

Ви щоразу невтомно славите і щедро цитуєте жидівських пророків Ісаю, Осію, Єремію, Єзекеїла, Даниїла, Малахія та іже з ними. І жодного разу навіть не згадуєте наших Пророків — Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку!

Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, од віри обступивсь? Аби слова, хоч бред второзаконія. А