Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

що сильніше підпирає твердь — молитва преподобного Антонія чи Наливайка мученицька смерть? Хіба оті, без німбів, без імен, на тій дорозі в Київ із Лубен, або оті, під лісом, із Волині, — хіба не більші мученики нині?!

Так славить українських мучеників Ліна Василівна Костенко! Бред второзаконія її серцю не каже нічого. І моєму також! Розуміння святості у наших мудрих предків було цілком відмінне від християнського. Святість у них була сила світотворча, а не світозаперечна. Святість дається душі лише на висотах героїчного чину, а не в печерах, келіях і скитах.

Ваші церковні «треби», отче, ніяким чином не задовольняють духовних потреб української душі. Тільки-но та душа з’явиться на світ Божий, як ви при обряді хрещення промовляєте: «Господь Саваоф, Бог Ізраїлів, зцілюй всякий недуг...» і читаєте паримії на кшталт «прийдем в Сіон з веселієм і радістю», і кажете, що немовля «хреститься в Мойсея»...

Чисті українські душі, які приходять до вас вінчатися, слухають ваші «велегласні» молитви: «Боже, що допомагав патріарху Аврааму, сину його Ісааку знайти вірну дружину Ревекку і обручив їх в кінці кінців, обручи тепер цю пару...Більше як до тебе, Боже, нема до кого звертатися — адже ти дав владу Йосипу в Єгипті, ти прославив Даниїла в Вавилоні, відкрив істину Фамарі, Мойсея озброїв у Червоному морі, ти євреїв укріпляв завжди». І після того одягаєте обручки на пальці молодих...

Обручивши у такий єврейський спосіб дворічанську пару, ви, отче, починаєте її вінчати. Згадайте, який «бред второзаконія» несете при обряді вінчання: «Боже, що колись Авраама благословив і розкрив ложесна Сари і тим сотворивший отця всіх народів — Ісаака, а потім дарувавший Ісаака Ревеці і та з твого благословення родила славних синів єврейських... благослови тепер і цих рабів, що стоять зараз у церкві... Благослови, Боже, молодих цих, як колись благословив Авраама і Сару, Ісаака і Ревекку, Іакова і його 12 синів, Йосипа і Асенефу, Мойсея і Сапфору...»

Потім, отче, ви знімаєте з голів молодят корони і кажете нареченому: «Возвеличся, наречений, як Авраам, благословись, як Ісаак, умножся, як Іаков»; а нареченій: «і ти, наречена, возвеличся, як Сара, возвеселись, як Ревекка, умножся, як Рахіль...»

Навіщо силоміць приплітати усе те жидівство до українських молодят?

Я віддав би півжиття, отче, за те, щоб дізнатися, яку ж правду хотів, але так і не наважився сказати нам Тарас Григорович Шевченко, коли, змалювавши квітучу долину та українську закохану пару, скрушно запитав:

Якого ж ми раю У Бога благаєм? Рай у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі, — Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде.

...А як ви, отче, напутствуєте українську душу, коли вона відходить у Вічність? Тут ви знову всує згадуєте Ізраїль і знову закликаєте жидівського бога упокоїти українського мерця «в лоні Авраама».

А що написав за десять днів до смерті Тарас Григорович? Ось що:

...На той світ, друже мій, до Бога, Почимчикуєм спочивать... ...У раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю — предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу...

Навіть гадки ніякої не мав Шевченко іти в чуже лоно Авраама!

І я не маю, отче. Тому молюся українським Богам під українським небом. Як учили мене мої предки:

Молімося нашим Богам, Щоб мали ми чисті душі і тіла наші, І щоб мали ми життя вічне З Праотцями нашими, В Богах зливаючись в єдину Правду!

Українець Григорій Сковорода також у церкву не ходив, але так вірив у Бога, ніби знав Його в обличчя. І молився не в церкві, а в ДУСІ та ІСТИНІ. В нинішніх християнських конфесіях нема українського духу, та й істина там не вся...

...На початку 1842 року Микола Гоголь задумав паломництво в Єрусалим, «ко Гробу Господню». Через шість років цей великий українець таки здійснив свою мрію. І ось що він пише після того, як побував в «Святом Граде», В. А. Жуковському:

«Моё путешествие в Палестину точно было совершено мною затем, чтобы узнать лично и как бы узреть собственными глазами, как велика чёрствость моего сердца. Друг, велика эта чёрствость! Я удостоился провести ночь у Гроба Спасителя, я удостоился приобщиться от Святых Тайн, стоявших на самом Гробе вместо алтаря, — и при всем этом я не стал лучшим, тогда как все земное должно бы во мне сгореть и остаться одно небесное.»

Миколо Васильовичу, нема тут ніякої «черствости вашего сердца»! «Гроб Господєн» не міг дати Вам ніякого духовного просвітлення, бо Ви — українець. А в українців Бог — на небі, а не в гробу! І ви б знайшли таке очікуване Вами духовне просвітлення, якби поїхали не в Палестину, а в Україну і стали б на високому березі тої могутньої ріки, про яку ви написали «Чуден Днепр при тихой погоде...»

Згадайте, Миколо Васильовичу, свого великого земляка Григорія Сковороду, який ніколи не прагнув