Читати книгу - "У черзі за святою водою"

яких у світі нічого не знають, значно більше, ніж тих, про які щось знають. Кожна країна має своїх незрівнянних поетів і письменників. Наприклад, у 2005 році на програмі була бірманська письменниця Ма Тіда. Бірма — це загалом одне з найгірших місць на планеті. Ма Тіда провела там у в’язниці шість років. Вона — хірург, працювала в лікарні для бідних та була радницею легендарної нобелівської лауреатки Аунґ Сан Су Чжі, яка виграла вибори, але не змогла обійняти посаду, бо вже багато років перебуває під домашнім арештом, тривалість якого занесено до книги рекордів Ґіннесса. А Ма Тіда — дуже добра письменниця, щоправда, її творчість зосереджено лише на страшному досвіді. Вона — дуже мужня людина, яка, до речі, повернулася з програми до Бірми, хоча й могла отримати політичний притулок у США. Але хто знає про неї у світі? Навіть така доля не зробила її відомою у США...

Тільки одиниці мають шанс здобути славу у США. Але й таке інколи трапляється. Наприклад, словенський поет Томаш Шалмун, поет дуже малого народу — словенською говорять тільки два мільйони, — видав у перекладі англійською десять збірок поезії. Йому пощастило знайти доброго перекладача, який зацікавився його поезією, вивчив його мову. Від перекладачів дуже багато залежить. Програма заохочує переклади. Її засновник, Поль Енґл, писав: ПОМРИ, АЛЕ ПЕРЕКЛАДИ! Кожен народ світу має солідну діаспору у США, яка може пропагувати свою культуру. Але видатні постаті рідко знаходять спільну мову з діаспорою. Наприклад, Чеслав Мілош, якого наші інтелектуали дуже шанують і якого, до речі, сам Кріс дуже любить, мав перекладача-американця, який не був пов’язаний із польською діаспорою США.

Програма не передбачає промоції творів своїх учасників на літературному ринку США. Головна її мета — дати мож­ливість письменникам здобути нові враження, нових дру­зів. Одначе гості можуть у співпраці зі студентами перекладацької майстерні здійснити якісний переклад своїх текстів англійською мовою. А це полегшить імовірну промоцію. Зрештою, трапляється так, що літератор знаходить собі видавців у країнах, звідки походять його колеги по програмі. Гадаю, жоден письменник не пожалкував, що долучився до айовського братства...

Крісу відомо про роман «Форсування романа-ріки» Ду­бравки Угрешич, яка зо два десятки років тому побувала на програмі й під враженням написала роман, де змальовує письменницькі зібрання аналогічного штибу як абсурдні. Мовляв, такі збіговиська влаштовуються тільки для пишних фуршетів, сексу без кохання та абсурдних розмов. В одному з номерів готелю, в якому поселяють письменників з усього світу, неодмінно зарезервовано місце для диявола. У цьому романі навіть згадано Мері Назарет, жінку, яка вже багато років ревно опікується побутом письменників під час їхнього перебування в Айова-сіті. Є багато текстів такого типу в сучасній літературі, і вони бувають дуже дотепні, рясніють хвацькими деталями. Зрештою, «Перверзії» Юрія Андруховича також великою мірою ґрунтуються на досвіді відвідин добре оплачуваних міжнародних програм для митців. Але ж автори подібних романів ніколи не від­мовляються від участі в чергових письменницьких про­грамах «від диявола»! Кріс усе-таки передусім бачить вели­кий духовний позитив у таких зібраннях. Так, спілкування письменників на програмі може бути тільки поверховим, інформаційним. Але принаймні один контакт неодмінно виявиться проявом справжньої дружби!

... Остання інформація, яку я отримала, — це присвоєння Айова-сіті статусу літературної столиці світу. Досі такий статус мають Сідней і Единбург. І от маленьке містечко серед зниклих прерій (прерії як унікальне явище природи майже зникли із земель Сполучених Штатів) та квітучих і нині кукурудзяних полів здобуло цей почесний статус. Заслуга Крістофера Мерілла в цьому велика, то було і його свято. Але й усіх тих, хто побував у тому неймовірному куточку Сполучених Штатів. І взагалі, свято всіх письменників світу. Навіть якщо вони й не знали про це.

Перформанс, який не забувся

Завжди ставилася вкрай скептично до слухання поезії рідною мовою поетів. І річ не тільки в тім, що для мене в поезії думка так само важлива, як і її музика, а в тім, що навіть музику також почути не таланить. Такі читання, зазвичай, перетворюються на невиразне бурмотіння невідомо яких звуків, які навіть віддалено не нагадують поезії.

Але будь-який задум матиме сенс, якщо втілювати його із належним артистизмом. Читання поезії в супроводі джазо­вого квартету Стефона Харіса розкрило абсолютно неймо­вірні виміри такого підходу до поетичних праглибин — цей інтелектуальний штамп у даному контексті буде доречним.

У свої 28 років Стефон Харіс має чималий авторитет у світі американського джазу, він — лауреат престижних нагород, виступав у престижних концертних залах. Він і керівник джа­зової групи, і композитор. А знавці джазу відзначають і його новаторство у сфері джазової музики, називаючи його видатним вібрафоністом. Концерти квартету Стефона Харіса завжди проходять з імпровізаціями, це їхня чи не головна риса. Відчуваючи настрій глядацької зали, квартет грає ту чи ту музику. Певне, саме ця здатність Стефона до імпровізації і зробила можливим це неймовірне поєднання поезії та музики.

А вірніше, музика пішла в тінь, на другий план. Говорила поезія. Стефон Харіс — блискучий музикант. Але він і незрів­нянний акомпаніатор. Такий, коли помічаєш тільки того, кому він акомпанує, а вірніше, те, чому він акомпанує, хоча без акомпанементу нічого не було б. Поети з 11 країн світу читали вірші своїми рідними мовами, і поезія китайською, в’єтнамською, корейською, монгольською, румунською, німецькою, мовою іврит, литовською та іншими мовами звучала, ні, не так, як музика, це було би банальне порівняння, а як нова, незнана сутність. Ця імпреза показала не так неповторність кожного поета, як неповторність, власне, кожної мови. Слухачі відчули те, що намагаються збагнути, можливо, тільки дуже натхненні мовознавці. На якусь мить кожен слухач концерту відчув себе в тому просторі, коли та чи та мова тільки зароджувалась, торкнувся таємниці, чому вона стала саме такою, а не іншою.

Китайська