Читати книгу - "У черзі за святою водою"

138
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 68
Перейти на сторінку:
звучала близько до в’єтнамської, як тривожне щебетання птахів, а корейська нагадувала своїм звучанням спокійний плин європейських мов. Неймовірно звучала монгольська, нагадуючи дике іржання степових коней, ця нібито немелодійна мова, яка складається із самих лише приголосних. Надзвичайно лірично й музично звучала німецька, якою чи то король Карл V, чи то Ломоносов радили розмовляти з ворогами. Дзюрчало вино в румунській, шуміло море в литовській. Але найбільш органічно, найбільш при­родно в джазовому акомпанементі, викликаючи найсильніші почуття, звучала африканська мова сацвані в устах поета з Ботсвани. Певне, й витоки джазу — десь там, у ритмах африканських ритуальних дійств.

Очевидно, на тій імпрезі під акомпанемент квартету Стефона Харіса свої вірші читали дуже хороші поети, якщо всі вони зуміли представити свої мови так глибоко. Джазове читання відбувалось у студентській кав’ярні культурного центру Університету штату Айова. За столиками не вистачало місць, слухачі, більшість яких складали американські сту­денти й аспіранти з усього світу, сиділи між столиками на підлозі, просто на килимовому покритті. Між столиками бігали гарненькі афро-американські та американо-азійські діти, на яких ніхто не гримав, які створювали додатковий вимір того фантастичного дійства.

Жоден поетичний перформанс, який доводилося бачити потому, не наблизився ні за мистецьким втіленням, ні за своєю енергетикою до того вчора в Айова-сіті, хоча виступали добрі поети і добрі музиканти. Але схопити засобами театралізованого дійства сам нерв поезії, переконати навіть випадкових слухачів, чому вірш, який звучить, створено за допомоги саме цих слів і саме цих голосівок і шелестівок, коли звучання випереджає сенс, а сенс таки вгадується — якби не той вечір в американському університетському містечку, я й не знала би, що таке можливо.

Арль Вінсента

Ніхто не сперечатиметься, що Франція є туристичною країною із величезною кількістю історичних пам’яток, більше, певне, тільки в Італії. Але в історичній Франції поза її столицею не так і багато пам’яток, які мали би направду однозначно світову славу.

Ось провансальське місто Арль на півдні Франції. Хто, крім тих, хто відвідав це чарівне місто — або ж навмисне поцікавився в довідкових джерелах — знає, що Арелет, як іменувався Арль в часи Римської імперії, Юлій Цезар згадує у своїй «Галльській війні», і що саме там великий політичний діяч Риму зробив столицю римської провінції, з якої згодом виник Прованс? Хто знає, що першим єпископом Арля був святий Трофім, апостол від сімдесяти? Хто знає, що на межі першого і другого тисячоліть Арль був столицею в ті часи могутнього Арльського королівства, також відомого, як Бургундське? Хто знає, коли саме в середні віки Арльське королівство втратило самостійність і місто почало переходити від одних володарів до інших, входячи то до Священної Римської імперії, то до Провансальського графства — список середньовічних держав, до складу яких входив Арль, є дуже довгим? Лише ті, хто дуже уважно читав «Пекло» Данте, знають, що саме покинутий римський цвинтар Аліскамп на території абатства Сен-Оноре, нині також покинутого, де й досі стоять порожні кам’яні до­мовини із залишками римських орнаментів на стінках, дав великому поетові матеріал для картини покарання єресіархів та їхніх послідовників у дев’ятій пісні. Лише ті, хто фахово клопочеться провансалістикою, знають, що Арль був потужним центром відродження провансальської мови й культури, що мало місце завдяки зусиллям національного поета Фредері Містраля, нобелівського лауреата 1904 року, пам’ятник якому споруджено в історичній частині міста. Мало хто знає й те, що саме в Арлі проживала Жанна-Луїза Кальман (1875–1997) — жінка, яка прожила 122 роки і тривалий час була найстарішою жінкою планети.

А втім, сучасна мозаїчна культура, коли люди набираються ерудиції не тільки в результаті системної цілеспрямованої освіти, а й із випадкових джерел, читаючи журнали, дивля­чись телевізор, блукаючи по Інтернету, дає змогу будь-кому отримати — або не отримати — інформацію про згадані вище події, як і про будь-які інші. Проте сьогодні складно уявити, щоби хтось не знав, що з Арлем пов’язано життя великого художника, не француза, нідерландця, який приніс старовинному місту Франції справді світову славу.

То ж кілька слів про найвідомішого арльського гостя — ху­дож­ника Вінсента ван Гога (1853–1890). Зображення його кар­тин тиражуються мільярдними накладами, вони вже давно стали кіт­чем, але тенденція зберігається, «ван Гог» лишається успішним комерційним проек­том. Будь-які канцелярські товари — блокноти, зошити, календарі — мають шанс значно краще бути розпроданими, якщо на них присутні «Зоряна ніч над Роною», «Нічний більярд» або вже зовсім попсові «Соняшники». Аж ніяк не претендуючи на вичерпне пояснення цього явища, висловлю гіпотезу, що поетика малярства великого художника така, що його картини легко піддаються тиражуванню, бо репродукції зберігають пронизливий щемкий настрій оригіналу, що є притаманним не всім художникам, навіть геніальним. Можливо, саме ван-го­гівська стилістика дозволяє робити на базі його картин дотепні колажі й анімації, надаючи творчості великого постімпресіоніста постмодерний вимір. Таке робиться і з картинами інших великих майстрів, але ван Гог є одним із тих, хто найкраще надається до таких спекуляцій.

Навіть більше, цей художник, без сумніву, за всіма па­ра­метрами є міжнародним культурним героєм. Усі, навіть далекі від мистецтва люди, не тільки впізнають на ре­продукціях картини великого художника, а й завдяки його численним автопортретам знають його візуальний образ. Також у найширших верствах відома біографія ван Гога. Всі знають, що він за життя був надзвичайно бідним, всі знають, що він багато страждав. Такий собі Ж. Леймар писав, і ці слова неодмінно цитуються в контексті ван Гога: «Його трагічне життя сьогодні популярне, як якась священна легенда, яка потрібна нам більше, ніж сяйво його соняшників... воно сяє над цією планетою, як смолоскип сучасного мистецтва». Всі знають, що картини ван Гога за життя не продавались, зате після смерті за них платять мільйони. Вінсент дуже хотів, щоб його картини знайшли покупців, одначе, малював тільки так, як йому веліла його муза, нічого не роблячи на догоду тодішньому ринку. Отже, з його постаттю асоціюються такі цінності, як

1 ... 59 60 61 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У черзі за святою водою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У черзі за святою водою"