Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Док, він не повинен померти, роби що хочеш, але він мусить заговорити.

— Та пішов ти,— розізлився знервований важким чергуванням лікар.

* * *

Старий, охайно вбраний чоловік з'явився у парку десь місяць тому. Був він тихим і непомітним. Грав у шахи на невеликі ставки — грав не дуже добре, більше програвав. Напевно, утікав від своєї сварливої старої, а може навпаки — від гнітючої тиші порожньої квартири. Часто дивився на свій старомодний командирський годинник, час від часу щось записував у маленькому нотатнику — либонь, цікаві ходи шахової партії, щоб потім розібрати їх удома. Назвався Стєпаничем, імені ніхто не запам'ятав.

— Цікавий чоловік цей Стєпанич. Усі його бачили, та ніхто нічого про нього не знає. Розумний, усе більше слухав, спостерігав,— підсумував допит свідків Анатолій Іванович, полковник СБУ.

— Товаришу полковник, є результати експертизи зброї,— повідомив молодий лейтенантик.

— Ну? — з надією запитав той.

— Стволи чисті, ніде раніше не світились. Що цікаво — вони дуже старі. Обидва 1942 року випуску.

— Відлуння минулої війни... Знайдені на місцях боїв? — запитав полковник.

— Навряд. Зброя в чудовому стані, жодного сліду корозії.

— А автомобіль?

— Угнаний за два квартали від місця злочину, власник уже подав заяву.

* * *

На автобусній зупинці, поряд із білими клаптиками оголошень «куплю», «продам», «здам», вітер шарпав забутий жеківцями передвиборчий плакат «Не зрадь...» — вицвілий, змитий дощами і негодою, він виглядав скрижалями фальшивого пророка, єресіарха, що наважився до десятьох біблійних заповідей нав'язати людям іще одну — одинадцяту. Микола Степанович купив газету «Слово» і сів на лавочці.

У нього похолоділо всередині. На розвороті він побачив те, на що чекав усе життя...

Чому саме зараз? Були ж і гірші часи, та тоді він був готовий діяти. Де ж вони були раніше, коли він був молодим, коли ще не лежали на цвинтарі під чужими іменами четверо з бойової п'ятірки? Тепер це майже неможливо — тремтять від старості руки, вже не той зір, він став надто повільним... Думки роїлися у голові. Він іще раз перечитав статтю. Ні, усе правильно. Це вирок зраднику, і він повинен його виконати.

Почуття провини переслідувало його все життя. Він згадував своїх давніх друзів і знайомих, вони часто приходили до нього уві сні. Той підірвав себе власною гранатою, забравши з собою кількох у малинових погонах, інший пустив кулю в скроню у сирій могилі лісової криївки, те миле смішливе дівча-зв'язкову закатували енкаведисти. Спливали у пам'яті обличчя людей, яких уже давно немає, вони дивляться з минулого йому у вічі з німим докором — ти теж мав бути серед нас, ти мав боротися.

Чому ж йому, вже старому діду, а не комусь із молодих? Та зрештою, що ж вони знають, що вміють і найголовніше — у що вірять, чого прагнуть?

Тільки й того, що можуть хихотіти у підворіттях, передаючи один одному косячка. Такі цього не зроблять... Він навіть намагався читати книжки теперішніх кумирів молоді — й закінчував усі не далі двадцятої сторінки. Ні, їх годі збагнути, там порожнеча, там же немає нічого, крім дешевої іронії і руйнівного скепсису...

Однак врешті він зможе позбутися цих страшних снів, цих болісних спогадів, зможе подивитися у вічі примарам із минулого. Колишній досвід підказував йому триматися якнайдалі від новітніх телевізійних націоналістів. Від цих провокаційно-радикальних молодиків з оперетково-патріотичними вусиками просто тхне спецслужбами. Невже це бачить лише він?

Удома спустився в підвал, молотом розбив цегляну кладку, що маскувала схрон. Ганчіркою обережно витер залишки мастила з совіцької самозарядної гвинтівки з оптичним прицілом. Два ТТ, кілька запасних обойм до них, схожі на хазяйське мило бруски вибухівки, тепер уже антикварний автомат системи Судаева, кілька гранат — цього краму вистачить, щоб виконати завдання.

Почистив і перевірив зброю. Плавно ходять тугі затвори, досилаючи жовтаві набої у ствол, готові вивергнути вогонь і свинець — усе справне і готове до дії... Справне, крім нього самого,— лише його торкнулася корозія — невблаганна і глибока іржа старості.

Він відкрив круглу бляшану коробку з написом «Леденцы лимонные». Бойова каса — п'ятдесят золотих п'ятірок із бородатим профілем російського царя — валюта, не підвладна часу, грошовим реформам, змінам режимів, вона пережила безліч нікчемних тепер папірців — червінців, злотих, окупаційних марок, совіцьких рублів.

Навіть у найважчі часи він не торкався цих грошей, беріг саме до цього дня...

* * *

Слідство у справі заходило в глухий кут. Жодних мотивів, ніякого зв'язку між жертвами і злочинцем. Лишалася хіба слабенька надія, що старий прийде до тями. Лікар сказав, що тому зосталося жити заледве кілька днів.

Для годиться допитали бомжів, що жили поблизу місця злочину.

— Блін, це точно Брюс Лі,— сказав із першого погляду на фото один із них,— він з'явився тут недавно. Історія — як в усіх тут. Бандюки заволоділи квартирою — казав, добре, хоч лишився живим.

— А звідки таке поганяло — Брюс Лі? — здивувався полковник.

— Бився класно, хоч і старий. На нього Бутиль наїхав — здоровий бугай. Так Брюс Лі того добряче побив, ще й руку йому зламав — щоб більше не приходив гроші у нас відбирати,— просторікував бомж із колоритним синцем під оком, що мінився гамою барв від темно-сірої до світло-зеленої.

— А це тебе