Читати книгу - "Мед з дікалоном"

теж Брюс Лі? — запитав полковник, указавши на синець.

— Ні, що ти, начальник. Брюс Лі був добрий, як Дід Мороз — позавчора роздав нам усім гроші. Не уявляю, де він стільки увірвав,— мав не менше кількох тисяч. Ще й малим усім купив морозива і пішов від нас. Більше ми його не бачили. Хороший був чоловік.

— Чому був? — запитав полковник.

— Раз ви питаєте, начальнику, значить, він того? — хитро примружився бомж.

* * *

Він совав шахи в парку, крадькома стежачи за площею. Ні, вони тепер не ті, що колись... Він зможе... Ось один із них — у джинсовій куртці, щодня на тій самій лавочці з газеткою, пола відстовбурчується від пістолета. Інший, у шкірянці, постійно курить біля газетного кіоску. Ще двоє — на тому боці площі. На пласких дахах двох будинків поруч — він готовий був закластися — позиції снайперів. Микола Степанович подякував за гру і розрахувався зі старичком-отставнічком за програну партію.

Вони бояться... Охорона скрізь — біля урядових установ, біля їхніх будинків, навіть у деякі міські квартали вхід лише за спецперепустками. Але охоронці вже не ті — надто помітні, надто невмілі.

На своїй старій бежевій «копійці» він за кілька днів зумів простежити маршрути чорного урядового БМВ — поворот за поворотом, щезаючи за мить до того, як його помітять. Про це авто він прочитав у нещодавно купленому автомобільному журналі та з прикрістю дізнався, що перед ним — броньована модифікація.

Одного разу йому здалося, що він побачив зв'язкового. Той самий карбований профіль, колючий погляд сталевих очей. Він сідав до маршрутки. Микола Степанович підбіг, та бус уже рушив.

— Не може бути, мабуть, здалося...

* * *

— Старий відстежував жертву і робив це вміло й непомітно. Чудово маскувався в будь-якій соціальній групі. Враховуючи його вік, ці уміння він отримав десь у період війни. На це вказує і його зброя. Що скажете, панове офіцери? — полковник нервово закурив сигарету.

— Він, безперечно, професіонал. Імовірно, він був у якійсь із диверсійних груп НКВД або ГРУ,— висунув припущення молодий лейтенант.

— Гаразд, працюйте з архівами,— відповів полковник. Він не дуже сподівався на успіх — найцікавіше зберігалось у Москві, і по багатьох справах іще не вийшов термін секретності. А їхній клієнт, здається, з таких.

* * *

Він визначив слабке місце. Це ресторан. Сюди того не супроводжують два авта з мигалками. Тут проти нього лише двоє — озброєний водій і охоронець. Він побував там, усередині. Довелося купити дорогий англійський костюм, краватку і швейцарський годинник. Він під'їхав на таксі, недовго розмовляв зі швейцаром, імітуючи канадійський емігрантський акцент. Почитав меню і карту вин, запитав, чи готують борщ, і врешті замовив щось незрозуміле зі складною квазіфранцузькою назвою та келих рядового мерло. Розрахувався — разом із чайовими вийшло без малого три його професорські пенсії.

Усередині нічого не вийде. Той обідав у приватному кабінеті, обидва охоронці очікували перед замкнутими дверима. Єдиний шанс — перехопити у момент виходу з авта. Але тоді охоронці пильнуватимуть. Вони молодші й спритніші — одразу зрешетять його кулями, доки він вихоплюватиме пістолет.

Він знову побачив зв'язкового — сідав до таксі — сивий, в окулярах, у доброму костюмі. Жовте авто загубилось у потоці машин. Ні, знову здалося... А якщо ні? Може, зв'язковий відчуває стеження і тому не виходить на контакт? Чи просто перевіряє його?

* * *

— Його впізнав швейцар із ресторану. Старий був добре вбраний, розмовляв українською з емігрантським акцентом. Розраховувався готівкою. Це все,— повідомив оперативний — Може, цей викопний термінатор зі спецслужб? Росія, Штати, Ізраїль?

Полковник іронічно хмикнув.

— Напрямок думок вірний, товаришу майоре. Перекинемо цю гнилу справу контррозвідці — нехай шукають, хоч луснуть, а самі їдьмо усім відділом на вихідні рибалити. Я навіть проставлю усю випивку, якщо вам вдасться переконати шефа, що цей ветхий вісімдесятилітній дід — діючий агент, скажімо, СВР чи ЦРУ.

* * *

Він збирав пляшки, рився по смітниках разом із такими, як сам... Від нього тхнуло. Людина без житла, без документів, без будь-яких прав. Бомж... Чомусь нікого не дивував тверезий і гострий погляд цього старого, те, що час від часу він щось записував у маленькому нотатнику. Зрідка їх ганяли менти, але не по-справжньому, а так, для годиться, щоб бомжі своїм виглядом не травмували психіки добропорядних громадян.

Маленький нотатник був повністю списаний цифрами і незрозумілими скороченнями. Микола Степанович, у цьому задзеркальному світі — бомж на прізвисько Брюс Лі, роздав цим нещасним людям, які з ним ділили шматок хліба, рештки грошей, купив безпритульним дітлахам морозива і пішов, щоб ніколи більше не повернутися...

Свою бежеву «копійку» із зайвою зброєю і документами втопив тихої ночі у чорній дніпровській каламуті за десяток кілометрів від міста. Він був готовий, акція спланована і підготовлена. Ось лише шляхів відступу немає. Щоб виконати атентат, достатньо одного смертника, щоб утекти і лишитися живим після цього — потрібно ще хоча б троє-четверо людей, що забезпечать відхід.

Та це й нереально — йому не втекти, він не встигне змішатися з ошелешеним натовпом, не пірне в метушню підземки, в щільно набиті вагони, де вічно спішать у своїх справах жителі столиці. Його завжди дивувало — куди? Щоб улягтися вдома на дивані, закинути ноги і ввімкнути телевізор? Зрештою, яке вже це має значення?

* * *