Читати книгу - "раКУРС"

Мені часто телефонує Антон. Він почувається винним у тому, що саме йому довелося принести мені сумну звістку.

— Скажи мені, що я бовдур, — сказав він сьогодні по телефону. — Мені потрібно було змовчати.

— Не картай себе, ти ні в чому не винний, — укотре повторив я йому. — Хтось мав це сказати врешті-решт.

— І все одно почуваюся гівном.

— Розкажи краще, що нового у вас, — попросив я друга.

— Нічого. Якось сумно. Серед простих вояків уперто ширяться чутки про те, що наше керівництво при відступі із Сєвєродонецька в Первомайку отримало за це чималеньку суму.

— Не зрозумів. Хто саме?

— Командири козацького війська, не ми ж.

— А хто заплатив?

— По-різному кажуть, нібито місцеві багачі, щоб не було руйнувань їхніх підприємств та маєтків. Як ти, Женько, гадаєш, це зрада?

— Напевно, що так. Виходить, що могли б утримати підконтрольні їм міста, але продалися за гроші.

— Вони отримали кошти, а ми воюємо за ідею. Так в один день прокинемось, а вже й Первомайка буде продана. За що наші хлопці голови поклали? Гидко на душі, аж нудить. І так шкода, що вас нема поруч.

Настрій в Антона був явно не оптимістичний. Я сказав, що потрібно почекати, трохи потерпіти — і життя все розставить на свої місця. Це були пусті фрази, які навряд чи могли заспокоїти або додати оптимізму. Ми їх повторювали один одному, хоча насправді не вірили, що незабаром усе проясниться. Навпаки, що далі, то ставало все більш заплутаним, немов павук нас обмотував липкою павутиною.

Я намагався впоратися з депресією, яка всі дні тримала мене у своїх цупких обіймах. З Юрком зустрічалися частіше, ніж зазвичай. Я знав, що він намагається допомогти мені впоратися з апатією, і щиро був йому вдячний за те, що не говорив недієве «Тримай себе в руках» або «Все буде добре». Він намагався бути поруч у важку для мене хвилину, розповідав про свою службу, згадував дитинство, тягнув мене в кафе або прогулятися містом. Загалом він робив усе, щоб відволікти мене від сумних думок. З Юрком було просто, невимушено й спокійно, але я залишався сам — і знову сум огортав мене своїм саваном. Я знав, що в стані горя є моменти, які потрібно якось пережити, але вони чомусь були розтягнуті в часі, і дні здавалися довшими, ніж зазвичай, а ночі — безмежними. Я не хотів, щоб мене шкодували й щоб я сам умивався слізьми жалості до себе. Хотілося, щоби швидше минав час, у якому я мав навчитися жити з усвідомленням того, що моєї коханої вже немає на цій землі, а час розтягувався й ставав безмежним…

Я поверталася в «Айдар» із думками про дівчаток. То картала себе, що погана мати й покинула їх на чужих людей, то думала про те, що не пробачила б собі, якби не повернулася до своїх побратимів і вважала б себе зрадницею, яка втекла від них у важку хвилину. Везла невеличкі подарунки тим, із ким уже встигла зблизитися, а коли приїхала в батальйон у Щастя, то забула про них, приголомшена сумною новиною. Поблизу Щастя айдарівці потрапили в засідку і їх підло розстріляли.

— Як це сталося? — спитала я Надію.

— Поверталися наші хлопці, під’їхали до блокпоста, де мали б бути ЗСУшники, там навіть наш прапор був, а там уже сєпари, — неохоче розповіла жінка. — Одразу відкрили вогонь — і… усе. Прикро до безмежності, що це сталося перед тим, як оголосили про перемир’я.

Більше нікого ні про що не розпитувала, бо тільки й розмов про загибель товаришів. Почула, що йдуть перемовини з бойовиками, щоб забрати тіла, але поки безрезультатно. Усі айдарівці ходили похмурі та знервовані. Стояла спека, і ми розуміли, що потрібно негайно забрати тіла побратимів. Скільки їх, достеменно ніхто не знав, серед загиблих були айдарівці й бійці 80-ї бригади, а знали тільки окремі прізвища загиблих. Лише за кілька днів отримали добро від бойовиків, і наші почали збиратися їхати по тіла.

— Я також поїду з вами, — сказала я.

— Там лише тебе не вистачало, — рубонув мені хтось із хлопців неприязно, закидаючи в кузов вантажівки лопати.

— Нема чого там жінкам робити, — додав інший чоловік.

— Я не лише жінка, я медпрацівник, — чітко й наполегливо промовила я. — Можливо, там є поранені, тож я зможу надати першу медичну допомогу.

— Сідай! — махнув мені рукою чоловік, аби лише не діставала його.

…Я брала участь у бойових діях, коли попереду був ворог, він був живий і небезпечний, і я жодного разу не спасувала й не розгубилася. Уперше я стояла розгублена не серед живих, а серед мертвих. Повсюди останки людських тіл, обвуглених, роздутих, скривавлених і спалених. Шукати поранених мені не довелося, бо лише одиниці трупів мали всі частини тіла, та й ті були спалені ворогом. Понівечені, розірвані на шматки тіла, розкидані навсібіч. Відірвані руки, ноги, голови — усе спалене, на розпеченому асфальті частини тіл, що розпливлися, і