Читати книгу - "раКУРС"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Давайте збирати, — прозвучав глухий чоловічий голос, пробиваючись крізь гудіння мух.
І ми збирали те, що лишилося від наших побратимів, згрібали, зчищали з асфальту залишки їхніх тіл, піднімали руки, ноги в черевиках, відірвані голови, намагаючись скласти частини тіл, які мали належати одній людині, в один мішок.
— Нелюди! Навіщо було спалювати тіла?! — промовила я, не стримавши лють, і посилала на ворогів усі прокльони, що знала.
— Бо для них «Айдар» — найстрашніше слово, що вони знають, — відповів чоловік. — Вони й трупів наших бояться.
— «Айдар» ще їм довго буде снитись у страшних снах, — додав інший.
— Вони ще отримають від нас! Горітиме в них земля під ногами!
— А перемир’я? Мінські домовленості? — сказала я.
— Ти сама віриш, що настане тиша?
— Ні.
— Чого ж тоді питаєш?
— Розмірковую про те, що ми могли б звільнити Луганськ, а тепер…
— А тепер піди подивися, чи то нога чиясь, чи просто злетів черевик, — сказав чоловік, і знову запанувала гнітюча тиша, лише було чути шкрябання лопати об дорогу та гудіння клятих мух.
Останки наших побратимів автівка відвезла до моргу Старобільська.
ЄвгенВересень дві тисячі чотирнадцятого відходив тихо й спокійно. Лише душа моя так і не заспокоїлась. Знову поновилися обстріли Первомайки, і я весь час хвилювався про матір. Я скучив за нею, бо вперше в житті стільки часу її не бачив, звик, що вона завжди поруч. Мама поривалася приїхати до мене, щоб зустрітися, але я відмовляв її. Вона приїхала неочікувано разом з Антоном. Не можна передати словами, що я відчув, коли обняв її й пригорнув до себе. Вона пильно вдивлялась у моє обличчя, проводила по ньому пальцями, ніби хотіла впевнитися, що перед нею її син.
— Засмаг, — говорила вона, а по щоках тихо котилися горошини сліз. — Подорослішав. Уже не той хлопчисько, яким був кілька місяців тому. Схуд. Мій любий сину, мені так тебе не вистачає!
У горлі застрягла грудка, на очі накотилися сльози, і я, щоб не помітила їх мати, знову пригорнув її до себе. Як вона змінилася! Навіть не вірилося, що за короткий проміжок часу людина може так зістаритися. Обличчя осунулося, укрилося дрібними зморшками, схудло, виступили вилиці, в очах — смуток.
Ми сиділи в тіні дерев і розмовляли. Мама особливо не нарікала на особисте життя.
— Виживаю, як усі, — сказала вона.
Саме «виживаю», а не «живу», бо не можна назвати життям дні й ночі, проведені в небезпеці, без нормального харчування й надії на спокій. Мати розказала про знайомих та сусідів, хоча людей так розкидало повсюди, що важко сказати, де хто зараз і чи живий узагалі.
— Козаки мародерствують, розтягують усе з будинків та квартир, які порожні, — розповіла мати. — Раніше хоч якось ховалися, а тепер відкрито вдень грабують. Колись усе стихне й люди повернуться у своє порожнє житло. Усе, що за життя надбали, комусь дістанеться. Бувало так, що сусіди бачать, як щось виносять із квартир, а що вдіють? У козаків зброя, а ми прості смертні.
Я обійняв маму за плечі, вона прихилила до мене голову. Вона розповідає про наше зруйноване місто, а мені важко його уявити таким. Перед очима довоєнна Первомайка, тиха, спокійна, некваплива, обласкана вітрами, зігріта сонцем.
— Я вже нічого не хочу, окрім миру, — зітхає мама. — Якби ж можна було повернути все назад, щоб жили ми собі спокійно, щоб уранці люди йшли на роботу на заводи й шахти, щоб на вулицях було чути дзвінкі дитячі голоси. Колись ганяла хлопчаків, які грали у дворі у футбол, бо боялася, щоб вікна не побили м’ячем, а зараз… Нехай би діти ганяли того м’яча, били нам вікна, ніж розривалися на подвір’ї снаряди, від яких вилітають не лише вікна з рамами, а й двері. Та що там вікна? Люди гинуть! Хіба ж я думала, що буде війна, коли йшла на референдум?
— Ніхто не думав.
— Як добре ми жили! Виходили на подвір’я ввечері після роботи, насіння лузали, кістки молоді мили, матусі з дітьми гуляли… Ми були щасливі й не знали того. Недаремно ж кажуть, що все пізнається в порівнянні. Не сталося б лиха, ми б і не знали, що були щасливі. Знаєш, Женю, зараз я розумію, що ми самі винні в тому, що йде війна, нікому не потрібна, жахлива війна. Ми самі її покликали, не усвідомлюючи того. Бігли на референдум, аж спотикалися! Боялися бандерівців та фашистів, а зараз телефоную в Україну до знайомих — і в них усе там спокійно, ніхто не вбиває за російську мову, та й бандерівців на Донбасі немає, може, десь на Західній і вони є, і «Правий сектор», а так ніде нема.
Мама мовчить, і я не можу їй заперечити, бо вона озвучила мої думки.
— Женю, я довго думала, як тобі сказати й чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.