Читати книгу - "№2"

вколе. У жодному разі не забути про нічну медсестру, бо вона тут заступає на трон, щойно пробиває опівніч. Не забути.

Макітра розвалюється. Десь там місто гульбанило напару з туристами, які сюди приїжджають дешево поїсти, попити і витрахати безвідмовних блондинок слов’янської зовнішності на лабутенах. Я провалювався у в’язку несвідомість і хотів молитися, віями торкався куполів і згадував, що зранку ще нічого не їв. Наді мною зоріло небо, проколоте численними шпилями соборів. Небо було немилосердно проштрикане банями з хрестами, начебто крізь ці дірочки люди хотіли пошвидше донести свої молитви до вух Господніх. Дурненькі — через ці проштрикнуті дірки всі їхні молитви опадали назад на землю зі штампом «адресат вибув». Через це люди почали топитися у власних молитвах, вичерпувати їх зі своїх човників і далі молитися, щоб не втонути.

— Ти знаєш, як називається оцей колір неба, що зараз над нами? — я по-вікторинному запитав самого себе.

— Не знаю.

— Берлінська лазур, — відповів я собі.

— А чого берлінська?

Вони сміялися і вже точно знали, що завтра зустрінуться знову. Скоро буде Великодна п’ятниця, в усіх церквах лежатиме ліквідований вискочка, я зайду поцілувати кількох із них, потім удома запалю пічку, прочиню дверцятка в ній, імітуючи щось на кшталт каміну, сидітиму, втупившись у рівномірне спалювання російського газу, і балакатиму з собою до пізньої ночі. Їм треба вдосталь наговоритися, їхні розповіді чіпляються одна за одну, і цьому нема кінця-краю. Очі почнуть самі заплющуватися. Високий Замок цікавськи зазиратиме в моє вікно і теж проколюватиме небо своєю молитвою:

— Боже, дай йому щастя у своїй найдорожчій країні, невже так складно?

32

Ромин син не зможе бути з білявим чудом. У нашій країні немає океану, а біляве чудо — живий іхтіандр, воно без солоної води не здатне жити, а солоного життя в країні буде замало. Транснаціональний колапс. Сургучем запечатані листи щастя. Ромин син занадто прикладний і ужитковий, щоби практикувати любов на відстані. Він уже й так побував на даху світу в цьому Неаполі, з білявим чудом. Звідти надто мурашиними виглядають державні кордони. Екуменічне журі, мабуть, поставило б йому двійку за намагання відповідати нормам благопристойності в країні, де єпископи освячують зенітні установки. Тому Ромин син навіть не хоче нічого пропонувати білявому чуду, щоб не насмішити самого себе. Перебуваючи на даху світу, такого не пропонують.

Лише тепер він зрозумів древніх ченців, чому вони за істиною йшли у високогір’я — їм потрібна була вертикальна перспектива, з якої людина є мурахою, піщиною. Безлюдний ескапізм, який герметично боронив святу душу від людей, є квінтесенцією справжньої віри: важко бути чистим поміж людьми й через них. Люди постійно олюднюють, оточують безліччю дрібного брудного посуду, який мислить себе сполученими посудинами. Ромин син не має права занурювати біляве чудо в посудомийну машину, якою є його країна. Вічна мийка всіх і вся — набридло вже, надокучило. Біляве чудо має повернутися туди, де пальми. Білявому чуду не треба в країну, де немає інструкції життя іноземними мовами.

— Я поїду з тобою. Ненадовго. Буквально на кілька днів. Ти радий?

Воно ще питає! Доступ до кисню перекрито, кубометри інфантильних уті-путі-мусі-пусі вирвалися назовні — в такі моменти Ромин син виразно відчуває каліцтво пророків, які здуру закликали людей до цнотливості. Ромин син зараз блюзнірськи зірве цю білу маєчку з шортиками і влаштує кесарів розтин власній апатії перед від’їздом. Тут, у Неаполі, він переспів новими вибуховими сумішами вражень, які не терпиться притарабанити до своєї фаянсової країни. Розкохуватися він уже навчився, тож можна їхати.

Manolo теж уже купив квитки. Почувається, наче скат, насичений струмом. Як тала вода сповіщає про провесінь, так квиток, що згорнутою трубочкою стоїть у фужері на комоді, сповіщає про подорож у пошуках ексклюзивних спостережень. Він зачинить броньовані двері, зніме з себе аркан повсякденних зобов’язань і налаштується на те, щоб країна, звідки його Roma, несамовитим колоритом увірвалася в будні. Ще кілька днів він поудобрює свої очікування, аби вони виросли до висоти людини, яка бачила півсвіту, ну, може, третину.

Його очікування від цієї поїздки дуже дитинні. Схід завжди викликав у нього надто спрощені, схематизовані алюзії. Ще зі шкільних уроків Manolo виніс плаский моно-портрет Сходу, і ні шпилясті мінарети, ні старовірна ортодоксія рускіх нечесаних бороданів, ні китайські пагоди з викрутасами дахів не здатні були орухомити його застигле, пустельне розуміння всього Сходу. До нього Схід розмовляв мовою не особистостей, а колективів, мовою камікадзе, мовою жертовності, мовчазної віри в свою незначущу молекулярність супроти великих державних махін. Manolo боявся цієї бравурної неповаги до життя і смерті, його жахало безправ’я жінки, арабський патріархат самодурів, наука умертвляти своє ego во ім’я традицій, більшість яких заслуговували на привселюдне каменування, або спалення, або забуття як чогось потворного і фатально помилкового. Зараз він збирається на Схід, у стикову країну, де закінчується Європа. У сам її кінець, в її апендикс, що ховається від діагностики аж під хребет.

Manolo міг би махнути до Sacramento відвідати Художній музей Крокера (давно хотів); або до Женеви в квартал Штрумф із дивакуватою архітектурою; або взяти тур Північною Італією (Південну він уже знає на зубок); або, Бог із ним, у крайньому випадку рвонути на лю́бу Сардинію, на дегустацію овечого сира pecorino, його ще можна куштувати, а от сир casu marzu з живими личинками, які можуть вистрибувати тобі на обличчя — це вже цілковитий екстрим. Ліпше вже до країни, звідки Roma.

А що Roma?

— Мій край, де виросла й жила до переїзду сюди, належить іще до Європи. Решта країни вже ні. Що далі на схід і ближче до росії, то більший совок. Я не знаю, як перекласти це слово. Ти, мабуть, не зрозумієш.

Усі ті рази, що Roma їздила вглибину своєї країни, закінчувалися неприємними відкриттями. Вона почувалася Колумбом, який не туди пристав. Вона думала, це єдина країна, а на ділі це була единая страна. І що східніше пролягав шлях, то менше в країні було найріднішого їй, вихідці європейської частини. Розмови чужою мовою, а ця мова була надто зухвалою і всюдисюдною, спонукали до капсулізування всередину себе, всередину своєї ідентичності, яка навіть фонетично один до одного співпадала з назвою країни, чого не скажеш про чужу мову. Ці льодяні, непокірні поїздки вглибину единой страны позбавляли віри, і Roma почувалася дитям не відкритого ніким племені, яке опинилося в гущавині того, що номінально є рідним, та насправді таким не є. Безмаршрутна невидимка, приречена на співмешкання з чужими їй співгромадянами, Roma