Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Поглянувши на неї, навряд чи хто повірив би, що цю споруду можна завершити за ті чотири з половиною місяці, що лишилися до Дня посвяти. Балки вже були на місці, а дах — ще ні. Стіни тільки зводилися. Коли Арнольд зробив своє фото, над будинком працювали сотні людей, але їх майже не видно — настільки він гігантський. Драбини, які вели з одного поверху риштовань на інший, нагадували сірники й надавали будові крихкого й ніжного вигляду. На першому плані — гори будівельного сміття.

За два тижні Арнольд зробив новий знімок — і на ньому вже зовсім інша сцена: ми бачимо руйновище.

Пізно ввечері 13 червня, щойно перед дев’ятою, на територію майбутнього ярмарку налетів черговий шквал, і він, здається, теж націлився на Будинок виробників і вільних мистецтв. Великий шмат північної частини будівлі завалився, що, у свою чергу, пошкодило високу галерею, яка мала обрамляти будівлю всередині. На підлогу попадало 30,5 тисяч метрів дощок. На фото Арнольда, яке зафіксувало цю катастрофу, видно крихітного чоловічка — можливо, то сам Бьорнем, — який стоїть перед величезною горою поламаного дерева й погнутої сталі.

І треба ж — саме ця будівля постраждала!

Забудовник Френсіс Еґнью визнав, що стіну недостатньо зміцнили, але звинуватив у цьому Бьорнема: мовляв, це він підганяв робітників.

Тепер Бьорнем підганяв їх ще сильніше. Він здійснив свою погрозу й подвоїв кількість робітників у Будинку виробників. Будували і вночі, і в дощ, і в жахливу спеку. Лише в серпні на цій будові загинуло троє. В інших частинах парку загинуло ще четверо, а ще десятки постраждали від переломів, опіків та інших травм. На виставці, як потім згадував один із них, стало небезпечніше працювати, ніж у шахті.

Бьорнем знов і знов вимагав ширших повноважень. Постійні конфлікти між Виставковою компанією і Національною комісією стали майже нестерпні. Навіть ті, хто вивчав їхні справи за наказом Конгресу, визнавали, що накладання сфер відповідальності є джерелом незгоди й невиправданих витрат. У їхній доповіді рекомендувалося удвічі зменшити платню Девісові: очевидна ознака того, що баланс сил змінився. Компанія з комісією уклали мир. 24 серпня виконавчий комітет призначив Бьорнема керівником робіт. Начальником усього.

Невдовзі Бьорнем розіслав листи всім головам відділів, у тому числі Олмстедові. «Я отримав особистий контроль над усією роботою, яка відбувається на території Всесвітньої “Колумбівської” виставки, — написав він. — Отже, з цього моменту й до наступного розпорядження ви доповідаєте виключно мені й отримуєте вказівки особисто від мене».

У Піттсбурзі молодий інженер — спеціаліст зі сталі — дедалі більше переконувався, що його відповідь Ейфелю може вдатися. Він попросив колегу зі своєї інспекторської фірми В. Ф. Ґронау розрахувати ті сили, які діятимуть на частини його споруди. Мовою інженерів, у цій конструкції був невеликий «мертвий вантаж» — тобто статична вага нерухомої маси з цегли і сталі. Більша її частина була «живим вантажем», — тобто її вага змінювалася з часом, як тоді, коли поїзд переїжджає через міст. «У мене таких прецедентів не було», — зауважив Ґронау. Через три тижні напруженої праці він усе ж таки отримав детальні розрахунки. Цифри були переконливі, навіть для Бьорнема. У червні бюджетний комітет дав згоду на будівництво того проекту. На нього було отримано концесію.

Наступного дня комітет скасував це рішення — передумали після ночі зі снами про шалені вітри, відчайдушне рипіння металу та дві тисячі життів, загублених в одну мить. Один із членів комітету назвав проект «монструозним». Інженери підспівали: ні, це не можна будувати, принаймні без загрози для безпеки!

А проте його молодий автор не визнав своєї поразки. Він витратив 25 000 доларів на креслення і додаткові специфікації, отримавши згоду групи інвесторів, серед яких були два видатні інженери — Роберт Гант (голова великої фірми в Чикаго) і Ендрю Ондердонк, відомий тим, що допоміг збудувати Канадську тихоокеанську залізницю.

Невдовзі він відчув, що стан речей змінився. Наче з неба впав новий відповідальний за «Мідвей» — Сол Блум, який, здається, був готовий братися за все на світі — що новіше й дивніше, то краще. А Бьорнем отримав практично необмежену владу над будівництвом виставки.

Інженер підготувався до третьої спроби.

У перший тиждень вересня 1892 року Олмстед і його юні супутники поїхали з Англії додому, відпливши з Ліверпуля на «Місті Нью-Йорку». Море було бурхливе, плавання нелегке. Морська хвороба звалила Маріон у ліжко, а Ріка постійно нудило. Олмстед і сам знову відчув, що його здоров’я погіршилося. Безсоння повернулося. Він писав: «Коли я повертався, то був ще більш недужий, ніж коли відпливав». Однак нині він уже не мав часу на відновлення сил. До Дня посвяти зостався всього лише місяць, а в Гаррі Кодмена знову заболів живіт, як тоді влітку. Олмстед рушив до Чикаго, щоб керувати ландшафтними роботами, доки Кодмен одужує. «Мене досі сильно мучить невралгія і зубний біль, — писав Олмстед, — і я втомився від цього наростання страху, тривоги і хвилювання».

У Чикаго він побачив: парк помітно змінився. Будинок шахтарства був готовий, Будинок рибальства теж. Решта споруд була цілком у процесі роботи, навіть — о диво! — велетенський Будинок виробників і вільних мистецтв, де по риштованню і даху метушилися сотні робітників. Тільки для підлоги тієї будівлі використали п’ять вагонів цвяхів.

У запалі будівництва, щоправда, постраждав пейзаж. Землю тут і там прорізали тимчасові стежки та рейки. Колеса всіляких возів і фургонів виорали глибокі колії по майбутніх стежках, доріжках і газонах. Усюди валялося сміття. Якби хтось уперше побачив територію в той момент, то подумав би, що люди Олмстеда, мабуть, узагалі ще не починали роботу.

Олмстед, звичайно, знав, що зроблено величезний поступ, але помітити його могло лише око професіонала. Там, де раніше була