Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

гола земля, вже утворилися лагуни. Тих горбів, на яких стояли будівлі, раніше не було: їх створили за допомогою грейдера. Минулої весни працівники Олмстеда посадили практично все те, що чекало свого часу в виставкових розплідниках, а ще 200 000 дерев, водяних рослин і папоротей, 30 000 верб — і все це під орудою його головного садівника з промовистим ім’ям-прізвищем І. Ден («Іден» — так англійською мовою читається назва Едем).

До Дня посвяти Бьорнем хотів, щоб люди Олмстеда зосередилися на розчищенні території та прикрашанні її квітами й тимчасовими ділянками дерну. Олмстед розумів, що це необхідно зробити, але ці дії суперечили його принципу облаштовування ландшафтів на десятиліття вперед. «Звичайно, основна робота від того страждає», — писав він.

Проте за його відсутності сталася й одна, без сумніву, позитивна зміна. Бьорнем дав концесію на виставкові кораблі компанії «Electric Launch and Navigation», і та зробила дуже симпатичне електричне судно — якраз таке, як хотів Олмстед.

У День посвяти навіть преса доволі тактовно не звернула увагу на дещо голий вигляд території і відчуття незавершеності Будинку виробників і вільних мистецтв. Якби вони зробили інакше — то була б зрада Чикаго й усієї країни.

Уся Америка передчувала урочисту посвяту. Френсіс Дж. Белламі, редактор часопису «Youth’s Companion» («Друг молоді»), подумав, що було б гарно, якби того дня всі американські школярі одночасно зробили щось для всього народу. Він склав звернення, яке Бюро у справах освіти розіслало майже до кожної школи. Як і оригінальний текст Белламі, воно починалося словами: «Я закликаю вас до вірності нашому Прапору й Республіці, яку він утілює…»

З великим парадом Бьорнем та інші достойники підійшли до Будинку виробників і вільних мистецтв, де ціла армія з 140 000 жителів Чикаго заповнювала приміщення площею два акри. Сонячні промені проходили крізь туман пари від людського дихання. П’ять тисяч жовтих стільців стояло на платформі для промовців, застеленій червоним килимом, а на тих стільцях сиділи підприємці в чорному, іноземні забудовники й духовні особи в багряному, ліловому, зеленому й золотавому вбранні. Колишній мер Картер Гаррісон, який знову брав участь у виборах на п’ятий термін, бродив залою і потискав руки, його чорний капелюх з опущеними крисами в юрбі зустрічали радісними криками. З другого боку п’ятитисячний хор співав «Алілуя» Генделя під акомпанемент п’яти сотень музикантів. У якийсь момент, згадує один зі свідків, «Дев’яносто тисяч людей раптом підвелися на ноги й одночасно замахало дев’яноста тисячами білосніжних хусточок; у повітрі закрутилися спіралі пилу, затремтіли до залізних ребер височезної стелі… У голові паморочилося, уся будівля немовби загойдалася».

Приміщення було настільки гігантське, що хор потребував візуальних сигналів, щоб знати, коли промова закінчилася і можна починати нову пісню. Мікрофонів ще не існувало, тож ті промови могла чути лише мала частина аудиторії. Решта, напружуючи всі сили, намагалися вловити бодай що-небудь, бачили вдалині постать, яка відчайдушно жестикулювала, а її голос губився в трясовині шепотів, кашлю й рипіння черевиків. Гарріет Монро, поетка й своячка Джона Рута, була там присутня і бачила двох найвидатніших промовців країни, полковника Генрі Воттерсона з Кентуккі й Чонсі М. Деп’ю з Нью-Йорка, які по черзі виходили на трибуну: «Обидва промовці кидали слова, немов вітер, до величезної маси глядачів, яка шепотіла, шуміла й не могла нічого почути».

То був великий день для міс Монро. Вона склала з нагоди цієї події довгий вірш — «Колумбівську оду» й умовляла своїх численних впливових друзів внести її читання в програму свята. Вона з гордістю спостерігала, як актриса читала її вірш до кількох тисяч людей, які могли почути. На відміну від більшості присутніх, Монро вважала свою оду блискучим, гарним твором, навіть замовила в друкарні п’ять тисяч примірників для продажу. Гарріет змогла продати кілька штук і пов’язала таку низьку популярність із тим, що в Америці дедалі менше людей захоплюються поезією.

Тієї зими вона спалила решту примірників у грубці.

Прендерґаст

8 листопада 1892 року Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст, божевільний ірландський іммігрант і палкий прихильник Гаррісона, взяв у руки поштову картку. Йому було двадцять чотири роки, і попри те, що його душевна недуга прогресувала, він і далі працював на «Inter Ocean» відповідальним за доставку. Картка, як і всі інші, мала 10 см ширини, з одного боку чиста, з поштовою емблемою й одноцентовою маркою з другого. За часів, коли складання довгих листів було щоденною справою, люди зі здоровим глуздом сприймали такі картки як найменш зручний спосіб листування, хіба що трохи кращий за телеграму, але для Прендерґаста цей прямокутничок цупкого паперу був засобом, щоб хтось його почув посеред усіх цих хмарочосів і палаців.

Цю картку від адресував «А. С. Трюдові, юристу». Це ім’я він накидав великими кривулястими літерами, немовби намагаючись чимшвидше виконати тяжкий обов’язок підписування поштівки, щоб перейти до самого тексту.

Не дивно, що Прендерґаст обрав Трюда одним зі своїх адресатів. Прендерґаст багато читав і добре володів інформацією щодо трамвайних аварій, убивств і махінацій у ратуші, які так яскраво описувалися в місцевій пресі. Він знав, що Альфред С. Трюд — один із найкращих кримінальних адвокатів Чикаго і що час від часу він виконує роль державного прокурора: така практика була звичайною в особливо серйозних справах.

Прендерґаст списував свою картку від гори до низу, зліва направо, не дуже переймаючись рівністю рядків. Він так міцно стискав перо, що надавлював собі заглибини на пальцях. «Дорогий містере Трюд, — почав він. — Чи не дуже ви постраждали? — (У газетах писали, що Трюд потрапив в аварію, діставши незначні ушкодження.) — Ваш покірний слуга просить дозволу висловити вам своє щире співчуття і віру, що хоча ви ніколи його