Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

Ти передала Атагос моєму ворогу. Я не вважаю тебе ворогом. Я взагалі не зважаю на тебе. Він відвернувся від мене і прорвав наступну дірку в реальності.

-- Що ж, добре знати на чому я стою, -- пробурмотіла я, в той час, коли таготці проштовхувалися повз мене у пульсуючу тріщину.

Було десь біля півночі, коли наступила перша атака. Я перестала лічити тріщини, через які ми пройшли. Я була змучена, голодна і зосереджена на тому, щоб дотримати кроку здавалося невтомним таготцям. В мене не було сумнівів, що Та-Агот залишить нас, якщо ми почнемо відставати. Якщо це трапиться, то Хольгрен точно потрапить під вплив Короля Тіней.

Ми пройшли крізь тріщину в темний підлісок, в основному вільний від снігу, коли з землі, розмахуючи величезними мечами, на нас кинулися тіньовики. Кров і частини тіла полетіли у всіх напрямках.

Це була досконала засідка.

Вона була приречена.

За перших кілька секунд піхотинців Та-Агота було розбито. Я бачила, як одного воїна розрубали навпіл від черепа до паху, меч тіньовика прорізав його нагрудник як сир. Монстр з приголомшливою швидкістю вивернув свій меч і відрубав голову другому. Все це протягом двох секунд.

Солдати, що залишилися, сформували навколо свого бога каре, залишивши нас з Хольгреном напризволяще. Хольгрен вже вимовляв різкі слова, що повинні були викликати блискавку. Я просто стояла, ні на що не гідна, з витягнутим ножем.

Тоді солдати відкрили роти і почали кричати.

Це було не зовсім як з Атагос. Крик був дещо тоншим, від нього виходила не така потужна енергія. Та все одно, він перетворив мої кістки в желе, і ми з Хольгреном засмикалися в судомах на землі. Мені на думку спало, що Та-Агот говорив буквально, коли називав таготців своїми дітьми. Його і Атагос, з відповідними вміннями. Не дивно, що вони не розмовляли.

Навколо нас тіньовики застигли на місці й розсипалися в пил. Коли все закінчилося, їхній жахливий крик стих. Голки зникли з моїх вух і до мене повернувся контроль над тілом. Я повернулася на бік і спробувала виблювати, проте в мене в животі нічого не було.

Та-Агот ходив серед загиблих воїнів, проливаючи краплини крові, щоб воскресити їх. Я сіла і допомогла Хольгрену стати на ноги.

Що це за непорядок? запитав Та-Агот. Він стояв над одним з вбитих воїнів, капаючи кров зі свіжої рани на долоні у відкритий рот трупа. Нічого не відбувалося.

-- Здається, Король Тіней знайшов спосіб вбивати назавжди, -- прохрипіла я.

Неможливо. Моя кров – вічне життя. Він полоснув по зап‘ястку відламаним наконечником списа і дозволив, щоб потік крові залив відкриту рану на грудях воїна. Нічого не змінилося.

Хольгрен підійшов похитуючись до купки пилу, що була однією з бестій Короля Тіней. Двома пальцями він доторкнувся до величезного меча, що лежав поруч, тоді відсмикнув руку, немов її обшпарили.

-- В цей меч вплетені брудні чари. Король Тіней знайшов спосіб нищити душі, -- він поглянув на Та-Агота. – Ти не повернеш їх до життя. Боюся, нема кого повертати.

Та-Агот піднявся з колін, де він стояв поряд з вбитим солдатом, його очі сяяли як зорі.

Він – зло, загибель світу. Його потрібно знищити.

-- А ще, здається, він знає твій маршрут, -- сказала я. – Може ми повинні хоч трішки звернути з нього, щоб змусити його вгадувати.

Мені не хотілося випадково наткнутися на меч. Можливо моя душа багато не варта, але мені не хотілося втрачати навіть такої. А оскільки здавалося, що ми з Хольгреном будемо смикатися в судомах на землі кожного разу, коли почнеться бійка, я воліла уникнути подальшого насилля по дорозі.

Та-Агот мав іншу думку.

Нехай нападають сотнями. Я знищу їх всіх.

-- Швидше за все, нас з Хольгреном разом з ними.

Може. Мене це не обходить.

-- А мене так. Але забудь про нас. Смерті скількох ще своїх людей ти готовий стати свідком? Невже ти повернув їм життя після тисячі років, тільки для того, щоб спокійно спостерігати, як вони гинуть?

Я не дозволю Королю Тіней збити мене з обраного шляху.

-- Тоді ти дурень, -- сказала я. Він не завдав собі клопоту відповідати мені.

 

Тієї ночі ми прорвалися через ще три засідки тіньовиків. Кожного разу, більшу частину сутички ми провели в конвульсіях на землі, очікуючи на смерть. Це була одна з найчорніших ночей, які мені довелося пережити. Я не можу пригадати нічого гіршого, ніж почуття цілковитого безсилля, яке охопило мене тієї ночі.

До третього нападу Та-Агот втратив більше ніж половину свого війська. Залишалося десь тридцять воїнів. Ті, хто залишився, досі мали блаженний, безтурботний вираз на обличчях. Вони служили своєму богу, впевнені у своїй долі, не дивлячись на те, що він був нездатний повернути їх до життя. Це були ідіоти, яких вело небезпечне божество.

Після останнього нападу тіньовиків, Хольгрен обійняв мене тремтячими руками і заховав обличчя в мене на шиї.

-- Втікай, Амро, -- прошепотів він. – Йди геть. Повертайся в Люсерніс і забудь про все. Йди додому.

Я підняла його голову і приклала йому до вуст два пальці. Тоді я поклала руку йому на серце.

-- Тепер це мій дім, -- сказала я. – Більше ніяких розмов про втечу, Хольгрене. Я з тобою до кінця.

-- Ти клята дурепа, -- сказав він і на його губах з‘явилася тонка посмішка.

Я не могла збагнути одного, чому Та-Агот сам не знищував тіньовиків. Після того, що він зробив зі смертельними землями, мені здавалося, що це буде для нього дитячою забавкою.

-- Думаю, він володіє такою силою тільки в Таготі, -- сказав Хольгрен, коли я про це згадала. – Якщо пам‘ятаєш, він казав щось, що це місце особливе для нього,