Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Змотуючи вудочки з порожніми гачками, вони побачили, як їхній побуряковілий співрозмовник показує пальцем на хвіртку. «А ми не сюдою прийшли», — верещав Петя. «Та годі вже, — тягнув його за рукав Коля. — Пішли».
Проникнувши на шкільне подвір’я через дірку в паркані, вони покинули його через, як виявилося, незамкнену хвіртку.
Другого разу директор був не такий ввічливий: може, через те, що впізнав їх, а може, з причини власної тверезості — він щойно збирався піднятися до свого кабінету, де в сейфі поруч з гербовою печаткою чекала пляшка, зпрезентована кимось із батьків, які домагалися покращень для своїх нездарних дітлахів.
«Стій!» — гримнув директор. «А ми й стоїмо», — буркнув Калістрат. «Ви що тут робите?» — допитувався директор, хоча й без того було більш-менш ясно. «Сортуємо», — відповів Іполит. «Що сортуєте?» — спаленів директор. «Що, не бачите? — макулатуру сортуємо», — вони саме в’язали папір, книжки, зошити, картон у транспортабельні стоси. «Школі допомагаємо, щоб перша була», — мовив Коля, ставши ненароком на болючий мозоль.
Вже третій рік поспіль школа посідала перше місце серед середніх загальноосвітніх навчальних закладів зі збирання макулатури, про що свідчили грамоти на стіні кабінету, якими директор неабияк дорожив, — єдині відзнаки, отримані за його каденції. Й ось зараз через якихось нікчемних, до того ж хамовитих недоуків (може, й недоумків, думав директор, відступаючи в глибині до-ятреного єства від гуманістичних принципів), школа мала всі шанси ганебно пролетіти.
Їм ніколи не йшлося про гроші, а про те, як на них розговітися. Цього разу потребували книжковий талон, за який від них вимагали двадцять кілограмів макулатури і в обмін на який вони — на превеликий жаль, не безкоштовно — отримали б «Казки» Шарля Перро — їхній подарунок малюкові. Як усі інші діти світу, він теж — бодай раз у житті — заслуговував видання без порвано-помальованих сторінок і налиплого на обкладинку сміття, яке вони насилу зішкрябували.
Красти з книгарні вони не наважувалися з тієї банальної причини, що боялися туди заходити, усвідомлюючи, що не викличуть довіри. Цього разу вони уявляли, як вимахують талоном і грішми і продавчиня, яка залюбки їх витурила б, дістає з шафки, що замикається на ключ, новісінький примірник з нерозкритими сторінками і запахом клею. Що ж — колеса їхньої фортуни криві та щербаті, але вони не скаржилися. Докладали зусиль, щоб малюкові перепало щось краще.
На смітнику вони знайшли й «Золоту рибку», що тхнула сардинами. «Тому й тхне, що про рибку — чим же ж інакше, не бугаєм же?» — блефували татусі. «З часом вивітриться», — втішали, відчуваючи ніяковість. Іншим дітям батьки купують новісінькі книжки в книгарні, тоді як їхньою книгарнею були смітники і несанкціоновані звалища побутових відходів, що спонтанно виникали то тут, то там.
«А чому тоді «Троє поросят» пахли повидлом?» — не попускав малюк. «Розумієш, вони полюбляли підмітати повидло, а рилець не витирали, тому й пахли, як пити дати». Але малюк далі закручував гайку: «У казці вони не їдять повидла». — «Вони їли його перед казкою», — викручувалися татусі. «А звідки ви знаєте?» — «Бо це ясно, як білий день». Коли гайка загрожувала тріснути, на допомогу квапилася мати: «Уже пізно».
Інша школа начебто підходила, розташовуючись неподалік, за двома поворотами у кварталі, куди вони навідувалися вкрай рідко. Міркували, як уберегти малюка, — діти бувають гірші за дорослих. «Дитина собаку тільки так замучить. Дорослий такого не зробить». — «Авжеж, на тебе спустить». Одного з них вівчарка в тій частині району, де школа, до якої збиралися віддати малюка, схопила зубами за литку, від чого дотепер залишилися рубці.
Вони неохоче показувалися туди, де й земля вже ставала похилішою, положисто спадаючи до колії, мовби на підтвердження, що таки кругла; за колією була автозаправка, пустирища, за пустирищами — училища і вкраплені в місто селянські подвір’я.
«А може, вона вже здохла?» Вони підрахували на пальцях, скільки живе собака і скільки років проминуло відтоді. Виглядало, що собака міг жити, а міг і не жити. Швидше, здається, жити, ніж не жити. Зрештою, їх п’ятеро. Про всяк випадок, вони вирішили наховати в корчах уздовж шляху палиць, так щоб як не тут, то там завжди яка-небудь була напоготові.
— Читати він уміє? — запитав директор.
— Він уміє слухати.
— У нас Коля читає.
— Кажете, Коля читає? — мовив розсіяно директор. — Це добре, що Коля читає. І що Коля читає?
— Все читає.
— Про вовка і сімох козенят.
— Вовк усіх з’їв і тільки одне в годиннику заховалося.
— Під умивальницею.
— В годиннику.
— В кінці вони розпороли вовкові черево і наштовхали туди каміння.
— Гаразд, гаразд, — поморщився директор, який не любив казки про вовка і сімох козенят; вона нагадувала йому його власне дитинство. — А рахувати вміє?
— Хто? — вони ще перебували в полоні казки, і це нове питання їх спантеличило. — Коля?
— Ні, ваш первісток, тобто першокласник.
— Уміє. До десяти.
Директор мовчав.
— Чукчі тільки до трьох уміють, — почали вони вламу-вати директора.
— А віднімати вміє?
— Він нічого ні в кого не віднімав, — запротестував Іпо-лит, який з-поміж них був російсько- й україномовним і якого вони кликали «Іполітушка».
— Ви його не слухайте, він у нас бісексуальний.
Директор роззявив рота.
— Коля хотів сказати бі, бі, біля, лі, бля, коротше, двомовний. Знає дві мови. Дві! Дві, батя, розумієш!
Калістрат, третій із них, стромляв директорові перед носом свої два паганінівські пальці з брудом під нігтями, бо ці пальці, як можна припустити, не грали на клавішних, ні на струнних інструментах. Їхнім покликанням було ритися по смітниках та людських городах, допомагати в силу можливостей. Картопля, морква, часник, петрушка, помідора та огірок — вони не перебирали.
— Білінґвальний, — вичавив з себе директор, подавшись назад. — Скільки буде два плюс два?
— Чотири, — поквапився Коля.
— Я не Вас питаю, — застеріг директор, — а його. Отже, скільки буде два плюс три?
— П ’ять.
— Три плюс
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівний світ, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.