Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

У гармидері речення починали розпадатися, слова норовили дати драла, Іполит пробував затримати їх, тільки погіршуючи ситуацію.

На мить запала тиша.

— Іполит діло каже, — підтримав Іполита Калістрат. — А то тут сам чорт ногу зламає.

— Отже, — спробував підсумувати Петя.

Одначе далі спроби, хоч з якою хоробрістю Петя замахнувся на підсумовування, не рухнуло.

— Мусимо підсумувати, — кивнув Коля.

— Мисль, — сказав Сакидон.

— По - моєму, дві, — сказав Калістрат.

— Що дві?

— Мислі дві.

— То так і кажи.

— А я й кажу.

— І взагалі : не перебивай.

— Знову, — не витерпів Іполит.

— Що знову? — сказав Сакидон.

— У мене вже голова болить, — застогнав Іполит.

— І болить, — сказав Сакидон.

— Від вас.

— Ага, квас.

— У тебе від горілки болить, — сказав Петя.

— Поменше пити треба, — верескнув Коля. — Особливо в такі відповідальні моменти.

— Я вже три дні сухий, — образився Іполит.

— Тому й болить, що сухий, — резюмував Сакидон.

Сакидон, безперечно, мав рацію — досить було Іпо-литові кілька днів не пригубити, як починалося. І диво: тільки-но випивав, відразу й концентрація з’являлася, і пам’ять прочищалася, і голова світлішала, і букви тихо сиділи, нікуди не розбігаючись, хоча ще вчора погрожували, а сьогодні намагалися.

— Гаразд, гаразд, — Іполит виставив руки, ніби боронився.

— Це ти від нас? — смикнувся Коля.

— Не від вас, — простогнав Іполит.

Іполита доконували слова, що складаючись з букв, вдавалися до різних маневрів, які мали одну мету — ввести Іполита в оману. Не встигали посипатися, як уже знов насувалися — бойовими одиницями слів і монолітними колонами речень, для переконливості знаками оклику га-ратаючи. Ось «я» поцілило Іполита в мішок під оком, «і» вп’ялося отруйним вістрям у щоку.

— Що з тобою? — занепокоїлась Леся.

— Ти от що, — сказав Сакидон, — не дуркуй.

— Нехай ляже, — запропонувала Леся.

— А як ви? — запитав Іполит.

— Та вже впораємося, — зітхнув Калістрат.

— Ти за нас не турбуйся, — сказав Петя.

— Ти з нами, — запевнила Леся.

— Вона ж не сказала тобі вмирати, — сказав Калістрат.

— Лежачи можна теж думати, — сказав Сакидон.

— Лежачи думається навіть краще, ніж сидячи, — підтакнув Петя.

— Не кажучи вже про стоячи, — сказав Коля.

Змінивши вертикальне положення на горизонтальне, Іполит миттєво западав у сон.

— Ну нічого, — сказав Петя.

Хай там як, Іполит наставив їх на шлях істинний, без якого до ранку проблукали б на манівцях.

— Отже, — поділовитішав Петя.

— Є такі мислі, — підхопив Калістрат.

— Скільки? — перепитав Сакидон.

— Що скільки? — не зрозумів Калістрат.

— Мислів, — нагадав Коля. — Їх треба підрахувати, щоб не розбіглися.

— Що тут рахувати, — махнув рукою Калістрат. — Дві.

— Ти певний? — засумнівався Петя.

Петі здалося, що було більше — три, може, й чотири.

— Одна мисль — школа в протилежному кінці міста. Інша — одна з двох шкіл мікрорайону.

І вони заходилися обговорювати ці дві мислі, що їх Ка -лістрат врятував із купелі, в якій топилися, відчайдушно ворушачи ручками-ніжками. Забули, нащо посилати малюка світ за очі, куди добиратися а добиратися, до того ж не одним тролейбусом, а двома, причому обидва переповнені. Не бажаючи тривожити Іполита, порішили на користь власного мікрорайону. На слові «власного» в серцях зажевріло щось на кшталт вогника локального, але ж дуже вже локального патріотизму.

Одна з двох шкіл відпала відразу — через тертя з тамтешнім сторожем, та й директор знав кожного з них в обличчя. Зі сторожем горщики побилися, коли той зчинив галас, заскочивши їх на відкручуванні коридорних жарівок.

«Хам! Йому бракує манер!» — кричав Іполит. «Ти, чей, від сторожа ще бомажку про вищу освіту вимагатимеш?» — чи то втішав, чи то підбехтував його Калістрат. «Він що думає, що має патент на лампочку? — підливав олії в вогонь Петя. — Лампочка — надбання для всіх». — «Міг би вдати, що не побачив», — вловив ідею Коля, таку запіз-нілу, що вона вже нічогісінько не змінила б. «А ще йди отак», — скаржився Іполит. «І не побоявся, — підспівував Петя. — Нас он скільки було». — «Не побоявся, бо на його боці правда», — сказав Калістрат. «А на нашому? — заперечив Петя. — На нашому теж правда». — «До лампочки вашу правду», — згірчився Іполит.

Директор тієї самої школи, в якій вони потерлися зі сторожем, зловив їх на спробі крадіжки, до того ж не раз, а двічі. Вечорами, як усі вже розходилися — вчителі, секретарка і прибиральниця, директор випивав, ніколи, одначе, не наливаючись так, щоб сприйняти злодіїв, які копошилися в макулатурі, за щурів, яких у школі, розташованій у колишньому будинку жандармерії, не бракувало. Директор поважав людську гідність.

«Я, шановні, перепрошую», — багатозначно кахикнув. «Прошу, прошу», — підскочив, як ужалений, Іполит. «Ласкаво просимо», — запищав Петя. Коля смикнув Петю за рукав. «Вам не здається, що вас тут трішечки забагато?» — мовив директор. «Забагато, — чи то перепитав, чи здивувався Калістрат і сам же й відповів. — Ні, не забагато». — «Хіба нас багато?» — звернувся Петя тим самим пискливим голосом до Колі, Іполита і Калістрата. «Нас мало, це Вам лише здається, що багато», — відповів Коля, на-пів до Петі, напів до директора. «Я ще не теє, — відповів директор, — якщо я сказав, що трішечки забагато, отже, забагато». — «Не поняв — трішечки чи забагато?» — не второпав Іполит. «Вам не здається, що ви помилилися дверима?» — натякнув директор дещо прозоріше. «На що він натякає?!» — обурився Калістрат. Сусідніми були двері, в які вони ходили викручувати жарівки, рівно як і давали драла. «Ми не злодії», — запротестував Іполит. «Ми чесні», — верескнув Петя і потім, уже рівнішим тоном, додав: «Ми любимо читати». — «У нас хвороба така», — підтримав його Коля. «Мулібанія», — сказав, щоб козирнути перед директором, Петя. «Буліманія», — обламав його Коля. «Булімія, — виправив обох Сакидон, — читати хочеться. Великими кількостями». — «Особливо надвечір», — докинув Іполит. «Бачу, що надвечір», — кивнув директор. «Надвечір недуга загострюється», — пояснив Іполит. «Тоді вам тим паче не сюди», — мовив директор. «А куди?» — щиро здивувався Калістрат. «Ви