Читати книгу - "Жарт"

теліпалися з боку на бік). Потім пирхнула. «Добре в мене виходить? Знаєш, я ніколи цього не танцювала!» Потім гучно зареготалася й обняла мене, їй кортіло, щоб я потанцював з нею; я відмовився, і це розізлило її; вона сказала, що ці танці їй незнайомі, то я повинен навчити її так танцювати; і взагалі, їй хочеться, щоб я навчив її багатьох речей, адже їй кортить знову стати молодою разом зі мною. Вона попросила мене запевнити її, що вона завжди була молода (я зробив це). Вона усвідомила, що я вбраний, а вона ні, й знову зареготала; це видалося їй страшенно незвичним; вона запитала, чи в господаря цього помешкання нема великого дзеркала, щоб вона могла поглянути на нас обох. Замість дзеркала там була тільки засклена книжкова шафа; вона спробувала роздивитися нас, але відображення було нечітке; вона підійшла до шафи і знову пирхнула від сміху, розгледівши корінці книжок: Кальвінова «Інституція», Біблія, «Листи до провінціала» Паскаля, твори Гуса; вона дістала Біблію, прибрала врочистої пози, навмання розгорнула книгу і почала читати тоном пророка. Потім запитала, чи хороший із неї проповідник. Я відказав, що те релігійне читання личить їй, та вже пора вбиратися, незабаром прийде пан Костка. «Котра ж година?» — запитала вона. «Пів на сьому», — відказав я. Вона вхопила мене за ліве зап’ястя, де я носив годинника, і вигукнула: «Брехун! За чверть шоста! Ти хочеш здихатися мене!».

Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко; щоб її тіло (таке відчайдушно матеріальне) дематеріалізувалося, розтопилося, спливло за водою або ж вивітрилося парою крізь вікно, — але це тіло було тут, тіло, яке я ні в кого не вкрав, в якому нікого не переміг і не знищив, пошарпане тіло, яке покинув чоловік, тіло, яким я хотів скористатися, але воно скористалося мною, а тепер нахабно раділо, тішилося і плигало на радощах.

Ніяк не щастило мені скоротити хвилин тієї чудернацької муки. О пів на сьому Гелена нарешті почала вбиратися. Побачивши на руці червоний слід від удару, вона погладила його; сказала, що це залишиться їй на згадку про мене аж до наступної зустрічі; потім хутко поправилася: звісно ж, ми зустрінемося набагато раніше, ніж цей слід зникне на її тілі! Стоячи переді мною (одну панчоху вона вже наділа, другу тримала в руці), вона хотіла, щоб я пообіцяв їй, що ми і справді побачимося раніше; я підтвердив кивнувши; того їй виявилося не досить, вона почала вимагати, щоб я дав слово, що ми відтепер зустрінемося ще багато разів.

Вбиралася вона дуже довго. Пішла за кілька хвилин до сьомої.

5

Я відчинив вікно, з нетерпінням очікуючи, аж протяг винесе усі згадки про цю змарновану днину, залишки усіх запахів і відчуттів. Прибрав пляшку, порозкладав подушечки на дивані, й коли мені здалося, наче вже не лишилося ніяких слідів, сів у фотелі коло вікна, очікуючи (майже наполегливо) Костку, — очікуючи на його чоловічий голос (мені страшенно хотілося почути глибокий чоловічий голос), на його високу постать із плескатими грудьми, на його мирні слова, очікуючи і те, що він розкаже мені про Люцію, яка, на відміну від Гелени, була така нематеріальна, така абстрактна, така далека від конфліктів, напруг і драм і водночас так упливала на моє життя; потім мені спало на думку, що цей уплив здійснювався в такий самий спосіб, як ото, за словами астрологів, упливають на людське життя рухи зірок; сидячи у фотелі (коло відчиненого вікна, в яке виносило протягом Геленин дух), я думав про те, що, либонь, таки розгадав той містичний ребус і дізнався, чому Люція промайнула небом цих двох днів: лишень задля того, щоб звести нанівець мою помсту, щоб обернути імлою все, що привело мене сюди; адже Люція, ця жінка, яку я так колись кохав і яка в незбагненний спосіб вислизнула від мене останньої миті, була богинею втечі, богинею марної погоні, богинею імли; і вона й досі тримає в руках мою голову.

Частина шоста

Костка

1

Давненько ми не бачилися, втім, як по правді, ці зустрічі рідко і траплялися. Дивно, але подумки я часто зустрічаю Людвіка Яна і дуже часто звертаюся до нього з довгими промовами як до головного мого супротивника. Я так звик до його нематеріальної присутності, що, несподівано здибавши його учора живцем після довгих років відсутності, аж розгубився.

Я прозвав Людвіка моїм супротивником. Чи маю я право називати його так? За якимось дивним збігом, щоразу, як ми зустрічалися, я був у скруті й щоразу він приходив мені на поміч.

Проте під тим альянсом завжди крилася прірва незгоди. Хтозна, чи збагнув це Людвік, як це усвідомлював я. Принаймні він більшої ваги надавав нашій зовнішній пов’язаності, ніж внутрішнім відмінностям поміж нами. Непримиренний із зовнішніми ворогами, він поблажливо ставився до внутрішньої несхожості.

А ось я — ні. Для мене все було якраз навпаки. Це не означає, що я не люблю Людвіка. Ні, я люблю його, як ми любимо наших супротивників.

2

Я познайомився з ним під час одного з тих метушливих зібрань, що так кипіли в нас на факультеті сорок сьомого року. Майбутнє нації балансувало на самісінькій грані. Я брав участь у всіх дискусіях і голосуваннях, причому був на боці комуністичної меншості, виступаючи проти тих, що натоді в університетах становили більшість.

Чимало християн, католиків і протестантів, ставили мені це на карб. Вони вважали зрадою те, що я солідаризуюся із рухом, який на чолі своєї ідеології поставив атеїзм. Ті, з котрими мені часом доводиться зустрічатися, гадають, що за ці п’ятнадцять років я усвідомив свою помилку. Та я намагаюся їх розчарувати. Я й досі не змінив своєї позиції.

Звичайно, комуністичний рух безбожний. Та тільки християни, що не помічають колоди в своєму оці, можуть обвинувачувати в цьому тільки комунізм. Кажу: християни. Але де вони, га? Довкола себе я бачу тільки псевдохристиян, що живуть так само, як і невіруючі. А бути християнином означає жити по-іншому. Це означає йти Христовим шляхом, наслідувати Христа. Означає відкинути власні інтереси, відмовитися від особистого добробуту і влади, обернутися до вбогих, упосліджених, до тих, котрі страждають. І церква зробила це? Мій батько був постійно безробітний, але смиренно вірив у Бога. Він звертав до Господа своє набожне лице, але церква ніколи звертала свого лиця до нього. Ближні покинули його, знехтувала ним і церква, лишився він