Читати книгу - "Жарт"

наодинці зі своїм Богом, аж спіткала його хвороба, а тоді й смерть.

Церкви не зрозуміли, що робітничий рух був рухом упосліджених і спраглих справедливості. Церкви не переймалися тим, щоб разом із ними і для них створити царство Боже на землі. Вони долучилися до гнобителів і в такий спосіб забрали Бога в робітничого руху. І тепер вони намагаються докоряти йому за безбожність? Ото вже фарисейство! Звичайно, соціалістичний рух безбожний, але в цьому я вбачаю Божу догану, що звернена до нас, християн! Догану за те, що ми безсердечні до знедолених і пригноблених.

І що робити мені в цій ситуації? Жахатися, що зменшується кількість віруючих? Чи лякатися, що школа виховує дітей в антирелігійному дусі? Ні. Справжня релігія не потребує сприяння світської влади. Світська неприязнь тільки зміцнює віру.

Може, повинен я боротися з соціалізмом, тому що він, з нашої ж вини, безбожний? Я можу тільки шкодувати, що трагічна помилка віддалила соціалізм від Бога. Можу тільки з’ясовувати цю помилку і працювати над тим, щоб поправити її.

Зрештою, чому ви так непокоїтеся, християни, браття мої? Усе діється з волі Божої, й часто я думаю собі, чи не в тому й полягає Господній задум, щоб ми збагнули, що людина не зможе сісти на його престолі й, хоч який справедливий був би устрій цього світу, без його участі він тільки зазнає краху і зійде нанівець.

Пригадую ті роки, коли люди в нас уже гадали, ніби вони на порозі раю. І як пишалися вони: то ж був їхній рай, вони самі побудували його, ніхто з неба їм не допомагав! Але він випарувався простісінько у них на очах.

З

До лютого 1948 року моє християнство влаштовувало комуністів. Вони любили слухати, коли я пояснював соціальний зміст Євангелії, громив старий трухлявий світ із його добром і війнами, доводив спорідненість християнства і комунізму, їм важливо було залучити на свій бік найширші верстви населення, зокрема і віруючих. Та після лютого все почало мінятися. Я був тоді асистентом і виступив на захист кількох студентів, яким загрожувало виключення з університету через політичну позицію їхніх батьків. Той протест привів мене до конфлікту з керівництвом. Пролунали голоси, які казали, що людина з такими відвертими релігійними переконаннями не може виховувати соціалістичну молодь. Ішло до того, що я муситиму боротися, щоб утриматися на посаді. Саме тоді дізнався, що під час якогось із пленарних засідань партійного комітету за мене заступився студент Людвік Ян. Він заявив, що було б чорною невдячністю забути про те, чим був я для партії до Лютневої революції. Йому закидали моє християнство, та він відказав на те, що релігія в моєму житті лише перехідний етап і що я переросту його, бо ще молодий.

Я подякував йому за підтримку. Та водночас зауважив, що старший за нього, то годі сподіватися, що я «переросту» мою віру. Поміж нами спалахнула суперечка про існування Бога, про дочасність і про вічність, про ставлення Декарта до релігії, про те, чи був Спіноза матеріалістом, і про багато інших речей. Згоди ми не дійшли. Урешті я запитав Людвіка, чи не шкодує він за тим, що підтримав мене, якщо вже я такий непоправний. Він відказав, що віра в Бога — моя особиста справа, та й, зрештою, нікого вона не стосується.

Більше нам не випадало нагод зустрітися на факультеті. Утім, наші долі виявилися дуже подібними. За три місяці після нашої розмови Яна виключили з партії й вигнали з університету. А за пів року по тому довелося піти з університету й мені. Витурили мене? Змусили піти? Не можу сказати.

Щоправда, проти мене і проти моїх переконань лунало дедалі більше голосів. Правда й те, що декотрі колеги давали мені зрозуміти, що я повинен виступити із заявою атеїстичного змісту. Нарешті правда й те, що під час моїх лекцій трапилося кілька агресивних випадів з боку студентів-партійців, які ображали мою віру. Але правда і в тому, що поміж комуністами на факультеті в мене було чимало друзів, які поважали мене за ту позицію, яку я мав до Лютневої революції. Може, досить було б тільки одного: щоб я почав боронитися. Вони, звичайно, стали б на мій захист. Але я нічого не зробив.

4

«Ідіть за мною», — сказав Ісус своїм учням, і вони без вагань покинули свої неводи, свої човни, оселі, родини і подалися за Ним. «Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого».[1]

Якщо ми чуємо поклик Христа, то повинні безумовно йти за Ним. Це давно відомо з Євангелії, та за новітньої доби ті слова сприймаються лише мов казка. До чого вчепити той заклик у нашому прозаїчному житті? Куди треба нам іти і за ким повинні ми прямувати, покинувши наші неводи?

Та звучить цей поклик і в нашому світі, хоч ми насилу чуємо його. Звісно ж, приходить він нам не поштою, як ото рекомендована бандероль. Він прихований. Дуже рідко з’являється він нам у спокусливому рожевому вбранні. «Не те діяння, що ти його обереш, а те, що суперечить твоєму вибору, твоїм думкам і твоєму бажанню, мусиш ти обрати, ось де твій шлях, що на нього закликаю я тебе, що ним повинен ти прямувати, шлях, що ним пішов твій Учитель…» — писав Лютер.

У мене було чимало підстав триматися за посаду асистента. Вона була порівняно зручна, надавала багато вільного часу для продовження моїх студій і до кінця моїх днів забезпечувала кар’єру викладача в університеті. Однак мене лякало те, що я тримаюся за цю посаду. Тим паче, що я бачив, скількох вартісних людей, викладачів та студентів, витурили з університету. Я боявся чіплятися за це вигідне становище, адже його надійність і забезпеченість відокремить мене від тієї хисткої долі, яку мали мої ближні. Я зрозумів, що натяки на те, що мені доведеться піти з університету, були покликом. Я чув, як хтось мене кличе. Хтось застерігав мене від кар’єри, здатної скувати мою думку, мою віру, а потім і мою совість.

Моя дружина, з якою ми мали дитину, якій було вже п’ять років, звісно ж, усіляко наполягала на тому, щоб я боронився й робив усе, щоб лишитися на факультеті. Вона думала про маленького сина, про майбутнє родини. Для неї більше нічого не важило. Коли я дивився на її вже змарнілі риси, мене жахала ця безмежна заклопотаність, заклопотаність