Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

нас захопила злива. Я нагадала їй про це, вона усміхнулася, Стефано хотів послухати про цю пригоду. Ми розповіли йому все до найменших деталей, веселилися і так прибули до Ґранілі.

— Ну, то як вам машина? Швидко бігає?

— Аж дух захоплює! — з ентузіазмом сказала я.

Ліла промовчала. Вона оглядалася навколо, час від часу торкала мене за плече, щоб привернути увагу до якоїсь будівлі, неприхованої бідності вулиць, ніби знаходячи підтвердження якимось своїм думкам, які я повинна була зрозуміти сходу. Потім ні з того, ні з сього запитала у Стефано серйозно:

— Ти справді не такий?

Він поглянув на неї у дзеркало заднього огляду:

— Як хто?

— Сам знаєш.

Він не відповів відразу. Помовчав, а потім сказав на діалекті:

— Хочеш, щоб я сказав тобі правду?

— Так.

— Старатимуся бути не таким, а там як вийде.

Так мені стало зрозуміло, що Ліла приховала від мене низку подій. Той натяк свідчив про особливі стосунки, про те, що вони і раніше розмовляли віч-на-віч, і не жартома, а серйозно. Що сталося за той час, поки я була на Іскії? Я повернулася до неї, вона не поспішала з відповіддю. Мені здалося, що відповідь Стефано її роздратувала своєю невизначеністю. Я дивилася на неї, залиту сонячним світлом, з напівзаплющеними очима, у блузці, що роздувалася вітром.

— Тут злидні — гірше, аніж у нас! — промовила вона.

І додала без будь-якого зв’язку:

— Не думай, що я забула про те, як ти мені хотів проколоти язика!

Стефано кивнув на знак згоди.

— То були інші часи, — сказав він.

— Усе одно гидко, ти був удвічі більший за мене!

Він збентежено усміхнувся і мовчки дужче надавив на педаль газу, прямуючи до порту. Уся поїздка тривала не більше ніж півгодини, ми повернулися до Реттіфіло, через площу Ґарібальді.

— Твій брат не дуже добре почувається, — сказав Стефано, коли ми вже під’їжджали до нашого району. Він знову спробував зустрітися з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду і запитав: — Черевики, що виставлені на вітрині, ті самі, які ви з ним виготовили вдвох?

— Що тобі відомо про ті черевики?

— Ріно лише про них і говорить.

— Ну то і що?

— Вони гарні!

Вона примружилася, очі перетворилися на дві щілини.

— Ну то купи їх! — промовила Ліла провокативно.

— А скільки ви за них хочете?

— Поговори з моїм батьком.

Стефано різко повернув, від чого я вдарилася об дверцята, машина в’їхала у провулок, де була чоботарська майстерня.

— Що ти робиш? — вигукнула Ліла схвильовано.

— Ти ж сама сказала: купи. От я і їду їх купувати.

  37

Він зупинив машину перед чоботарською майстернею, ви­йшов, щоб відчинити переді мною дверцята, допоміг мені вийти. Лілі він уваги не приділяв, вона вийшла сама і трималася позаду. Ми зі Стефано стояли перед вітриною на очах у Ріно та Фернандо, що поглядали на нас із погано прихованою цікавістю.

Коли до нас врешті підійшла Ліла, Стефано відчинив двері крамниці, пропустив мене уперед, увійшов сам, залишивши Лілу позаду. Він тепло привітався з батьком та сином, запитав, чи можна було подивитися на черевики, виставлені на вітрині. Ріно кинувся за ними, Стефано уважно їх оглянув і похвалив:

— Ці черевики такі легенькі і водночас здаються міцними, до того ж гарної форми.

І запитав у мене:

— Що скажеш, Ленý?

Я зніяковіло відповіла:

— Дуже гарні.

Стефано звернувся до Фернандо:

— Ваша дочка сказала, що ви чимало попрацювали втрьох над цими черевиками і що збираєтесь виготовляти ще інші, і жіночі також.

— Саме так, — відгукнувся Ріно, здивовано поглянувши на сестру.

— Авжеж, — погодився Фернандо, — але не відразу.

— А у вас немає часом якихось ескізів, щоб краще зрозуміти, про що йдеться?

Ріно дещо зніяковіло звернувся до сестри, боючись, що вона відмовить:

— Принеси-но креслення.

Ліла на його великий подив не стала сперечатися. Пішла до задньої кімнати майстерні, винесла звідти свої аркуші і передала братові, а той вручив їх Стефано.

Стефано показав мені ескіз пари жіночих черевиків на високих підборах:

— Ти б собі такі купила?

— Так.

Він знову почав уважно розглядати малюнки. Потім усівся на табуретку, зняв черевика з правої ноги.

— Це який у вас розмір?

— Сорок третій, але може підійти і на сорок четвертий, — збрехав Ріно.

Ліла, все ще продовжуючи нас дивувати, стала перед Стефано на коліна і, скориставшись лопаткою для взуття, допомогла йому взути нового черевика. Потім зняла старий черевик ще й з лівої ноги і взула новий.

Стефано, який до цієї миті вдавав із себе практичного ділового чоловіка, мав помітно збентежений вигляд. Він почекав, поки Ліла встане, а потім посидів ще трохи, ніби переводячи подих. Врешті підвівся на ноги, зробив кілька кроків.

— Завузькі, — сказав коротко.

Ріно розчаровано спохмурнів.

— Можемо спробувати їх трішки розтягнути для тебе на колодці, — відповів йому Фернандо не дуже впевнено.

Стефано поглянув на мене і запитав:

— Як вони мені, личать?

— Так, дуже, — відповіла я.

— Тоді беру, — кивнув Стефано.

Фернандо завмер від несподіванки, Ріно аж просвітлів обличчям.

— Чуєш, Сте’, це ексклюзивна модель «Черулло», коштує грошей!

Стефано усміхнувся, знову перейшов на привітний тон:

— А якби то не була ексклюзивна модель «Черулло», ти думаєш, я б собі їх купив? Коли будуть готові?

Ріно схвильовано глянув на батька.

— Потримаємо їх на станку днів три, не менше, — відповів Фернандо, та було зрозуміло, що він був би радий сказати десять, чи двадцять, чи місяць, аби тільки відкласти рішення на потім та обміркувати як треба цю несподіванку.

— От і добре. Ви обдумайте ціну, а я повернуся за ними через три дні.

Він згорнув аркуші з ескізами і поклав собі до кишені, не звертаючи уваги на наші здивовані погляди. Потім потиснув руку Фернандо й Ріно і попрямував до дверей.

— Ескізи, — холодним тоном услід йому промовила Ліла.

— Можна, я поверну тобі їх через три дні? — запитав по-дружньому Стефано і, не чекаючи на відповідь, відчинив двері. Спочатку пропустив уперед мене, потім вийшов сам.

Я вже всілася у машині поряд з ним, коли до нас підійшла Ліла. Вона була дуже розгнівана:

— Ти що, думаєш, що мій батько — бовдур, а мій брат — дурень?

— Чому це?

— Тобі спало на думку вдавати із себе крутого перед моєю родиною та переді мною?! Не вийде!

— Ти мене ображаєш, я тобі не Марчелло Солара.

— А хто ти?

— Я — комерсант. Таких черевиків, як ти намалювала, я ще не бачив. І я маю на увазі не тільки ті, що я собі купив, — усі.

— Ну, то й що?

— Дай мені час поміркувати, і побачимося через три дні.

Ліла уважно дивилася на нього, ніби намагаючись прочитати його думки, постояла біля машини. Врешті промовила фразу, на яку у мене б ніколи не вистачило сміливості:

— Знаєш, Марчелло вже всіляко намагався мене купити, але я не продамся нікому.

Стефано якийсь час невідривно дивився їй у очі.

— Я навіть