Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

гроша не викину, якщо на цьому не зароб­лю сотні.

Завів машину, і ми рушили. Тепер я вже була впевненою у тому, що та прогулянка на машині була чимось на кшталт попередньої домовленості, досягнутої після низки зустрічей і багатьох розмов. Відтак я попросила знічено чистою італійською:

— Будь ласка, Стефано, висади мене тут, на розі. А то якщо мати побачить мене у машині з тобою, вона мене приб’є.

  38

Протягом вересня того року життя Ліли геть змінилося. Це було нелегко, але таки сталося. Я повернулася з Іскії закоханою в Ніно, помічена губами та руками його батька й переконана у тому, що тепер плакатиму день і ніч через ту суміш щастя та жаху, які відчувала. Та у мене не було навіть часу, щоб обміркувати як слід власні почуття, як за кілька годин все змінилося. Голос Ніно, неприємні відчуття, викликані вусами його батька, стерлися з пам’яті. Образ острова зблід, прихований у якомусь далекому кутку мого розуму. На перший план вийшло те, що відбувалося з Лілою.

За три дні після нашого чудового катання на машині вона неодноразово ходила до ковбасної лавки Стефано, прикриваючись необхідністю щось купити, і завжди просила мене піти разом з нею. Щоразу моє серце билося як шалене, бо я боялася несподіваної появи Марчелло, але разом з тим була задоволена своєю роллю довіреної особи та порадниці, безпосередньо причетної до цієї драми, вдаваного предмету залицянь Стефано. Ми були ще зовсім дівчиськами, хоча і вважали себе хитрими та розумними. Ми намагалися обміркувати факти — Марчелло, Стефано, черевики — з притаманним нам захопленням, і нам здавалося, що ми у змозі зрозуміти, що за ними стоїть. «Я ось що йому скажу», — висловлювала якусь свою гіпотезу Ліла. А я зі свого боку давала їй пораду: «Ні, краще скажи отак!» Потім вона зі Стефано про щось тихо шепотіли у куточку, я тим часом розмовляла з Альфонсо, Пінучча з невдоволеним виглядом сама обслуговувала покупців, а їхня мати Марія за касою з розумінням поглядала на старшого сина, який останнім часом мало думав про роботу і тільки те й робив, що давав привід для пліток серед сусідок.

Звичайно, ми багато чого вигадували. Під час тих ходінь я намагалася відгадати, які думки насправді рояться в голові у Ліли, щоб бути на одній хвилі. Взагалі-то спершу мені здавалося, що вона просто хоче допомогти батькові та братові заробити трохи грошей, продавши Стефано єдину пару черевиків, виготовлених Черулло. Але потім я подумала, що вона перш за все намагається звільнитися від Марчелло, скориставшись увагою молодого ковбасника. У цьому мене переконала фраза, кинута нею під час однієї з наших розмов, коли я спитала в неї:

— Хто з них двох тобі більше подобається?

Вона стиснула плечима.

— Марчелло мені ніколи не подобався, мене від нього верне.

— То ти готова заручитися зі Стефано, аби тільки вигнати зі свого дому Марчелло?

Вона задумалася на хвилинку, а потім згідно кивнула.

Із тієї миті я вирішила, що основною метою дій Ліли було використати всі можливі засоби, щоб викинути Марчелло зі свого життя. Решта подій були другорядними, відбувалися майже самі собою, а ми лише намагалися упорядкувати їх, якщо не керувати ними. Принаймні нам тоді так здавалося. Насправді діяв завжди тільки Стефано.

Рівно через три дні він пішов до чоботарської майстерні і купив черевики, незважаючи на те що вони були йому замалі. Обидва Черулло запросили з нього двадцять п’ять тисяч лір, але були готові знизити ціну до десяти тисяч. Та Стефано навіть оком не моргнув і запропонував ще двадцять тисяч за ескізи Ліли, які, за його словами, йому подобалися, і він хотів вставити їх у рамку.

— Вставити у рамку? — перепитав Ріно.

— Так.

— Як картину якогось там художника?

— Авжеж.

— А моїй сестрі ти сказав, що хочеш купити її малюнки?

— Так.

Але Стефано навіть на цьому не зупинився. Через кілька днів він знову зайшов до чоботарської майстерні і повідомив батькові та синові, що взяв у оренду сусіднє приміщення.

— Хай поки що так постоїть, — заявив він, — але якщо колись вам спаде на думку розширитися, пам’ятайте: воно — у вашому розпорядженні.

Вдома у Черулло довго гадали, що могли означати ті слова Стефано. «Розширитися?»

Врешті Ліла, бачачи, що самі вони не здогадаються, сказала:

— Він пропонує вам перетворити чоботарську майстерню на фабрику для розробки та виготовлення черевиків «Черулло».

— А гроші де взяти? — обережно запитав Ріно.

— Він дасть.

— Це він тобі таке сказав? — недовірливо запитав Фернандо, а Нунція відразу на нього цикнула.

— Це він вам двом таке сказав, — відповіла Ліла батькові та братові.

— А йому відомо, що черевики, зроблені вручну, дорогі?

— Ви йому це вже довели.

— А якщо вони не будуть продаватися?

— Ви втратите час та сили, а він — гроші.

— І все?

— І все.

Ця подія схвилювала всю родину. Марчелло відсунули на другий план. Він приходив о пів на дев’яту, а вечеря ще не була готова. Часто йому доводилося сидіти перед телевізором самому, з Меліною та Адою, в той час як усі Черулло щось жваво обговорювали між собою у сусідній кімнаті.

Більше за всіх, звичайно, був захоплений Ріно, який немов переродився, посвіжішав, повеселішав, і точно як колись раніше був близьким другом Солари, тепер намагався потоваришувати зі Стефано, Альфонсо, Пінуччою і навіть із синьйорою Марією. Коли нарешті Фернандо прийняв рішення, Стефано прийшов до них у майстерню і після короткого обговорення була досягнута усна домовленість, за якою він покривав би всі затрати, а двоє Черулло розпочали б виробництво як тієї моделі черевиків, яку вже виготовили Ліла та Ріно, так і усіх інших, а зароблене ділили б порівну. Він вийняв із кишені аркуші з ескізами і показав їм один за одним.

— Виготовлятимете оцю, оцю і оцю, — сказав Стефано, — але сподіваюся, що для цього вам не знадобиться два роки, як сталося з попередніми.

— Моя донька — дівча, — збентежено виправдовувався Фернандо, — а Ріно ще не навчився як слід ремеслу.

Стефано по-дружньому похитав головою:

— Ліну сюди не мішайте. Вам треба буде найняти робітників.

— А хто їм платитиме? — запитав Фернандо.

— Теж я. Виберете двох чи трьох, на власний розсуд.

Фернандо думка про те, що у нього можуть бути наймані робітники, надала ентузіазму та розв’язала язика, що викликало очевидне незадоволення сина. Він почав згадувати, як вчився ремесла у свого покійного батька. Розповідав, якою важкою була праця на станках у Казорії. Заявляв, що найбільшою помилкою його життя було одруження із Нунцією, яка мала слабке здоров’я і ніякого бажання трудитися, а от якби він оженився на роботящій Інес, за якою колись упадав у молодості, то вже давним-давно мав би власну взуттєву фабрику, кращу за «Кампаніле», і зразки його моделей — як знати! — виставляли б, можливо, навіть на регіональній виставці взуття. Розповів врешті, що і сам придумав чудову модель черевиків, просто незвичайну, і якби Стефано викинув із голови всі ті Лілині вигадки, то він би хоч зараз запустив їх у виробництво, і їх у нього з руками відривали б. Стефано терпляче вислухав усі розмови старого, а потім