Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

9.2

 

– Дякую за докладну розповідь, пане Донк. Жовта рада вам дуже вдячна. Пані Дзвінко, ходімо зі мною.

– Чисто для довідки: щодо таємних знаків я пожартувала. – Міка стрільнула очима на всі боки і, переконавшись у наявності свідків, слухняно покрокувала поряд із Брікком. – Знов-таки просто для довідки: ця доріжка веде до вбиралень, тож краще вибрати іншу.

Він проігнорував її слова. Відійшов подалі від людей і зупинився під хирлявою сливою. Пригладив жорстке волосся, провів кінчиками пальців по свіжій подряпині на підборідді, здер нігтями кірку, злизав з пальця краплину крові…

– На кого ви працюєте? – запитав ні з того, ні з цього.

– На себе, – вирвалося мимоволі.

– А Керрейт?..

Брікк не договорив. Міка теж не продовжила фразу, бо сама поки що не знала відповіді на це запитання.

– Скільки берете?

Досвід буває різним і не завжди корисним. У той день Міка зрозуміла, що волосся на голові може ворушитися, проте воліла б до кінця життя сумніватися в цій ідіомі.

– Залежить від ситуації, – вимовила замість: «За кого ти мене маєш, збоченцю?».

Логіка працювати відмовлялась, але кілька висновків напрошувалися самі.

«Для куртизанки вищого розряду я не вдалася зовнішністю – ейронам подобаються маленькі тендітні красуні з ляльковими личками і поступливим характером, а за ліхтарний стовп у спідниці ніхто не заплатить і мідяка. Тоді що він мав на увазі? Я – шпигунка? Наймана вбивця? Цілителька душ? Продавчиня заборонених трав?» – дивувалася Міка.

– Розумію. – Брікк шанобливо (боги, невже справді шанобливо?!) схилив голову. – Одна людина. Недавній випадок. Територія наша. Можете вибрати будь-яку кількість помічників. За можливу смерть відповідальність бере Рада. Плата – дві сотні золотих, оподаткуванню не підлягають. Згодні?

– Е-е-е…

Міку тимчасово покинув дар мови. Дві сотні… «Випалювач» намагався замовити вбивство губернатора?

– Двісті п'ятдесят.

– А-а-а…

– Триста, і на цьому все. Ми цінуємо своїх людей і, вибачте за каламбур, знаємо їхню ціну.

– Коли? – Міка зуміла видавити хоч одне розбірливе запитання.

– Якомога швидше. Самі розумієте, краще це робити, доки процес не надто запущено.

– Умови?

Брікк виглядав спантеличеним. Знову пройшовся нігтями по розколупаній подряпині, почухав сиву потилицю, провів язиком по обвітрених губах.

– Умови? – перепитав, ніби не розуміючи. – Я вже їх назвав. Головне – знищити скверну і, наскільки це можливо, зберегти життя зараженому. Годі дивитися так, наче ви нічого не тямите! Керрейт сам визнав, що у Шазілірі не використовують вогонь. Нумо домовимося: ви співпрацюєте з нами, а я не згадую про вас у своїх звітах для Ківіра.

– Про мене? – Тупо повторила Міка, починаючи розшукувати навколо ознаки того, що все, що з нею відбувається, – химерний сон. – Навіщо я Ківіру?

Брікк полегшено засміявся. Він ніби раптом збагнув, у чому полягала заковика.

– Значить, Керрейт просто вас використовує? Мабуть, годує казками про обов’язок перед вітчизною? Чи називає проклятою і погрожує здати Раді? Ото ж є люди!

«Ми точно говоримо про різні речі», – підсумувала Міка.

– Не буду тягти кота за хвіст, пані Дзвінко, – начальник «випалювачів» перейшов на майже офіційний тон. – Вас змушують боротися з проклятими не тому, що ви – одна з них. Ваш дар – знищувати прокляття. Таких, як ви, у давнину називали обдарованими.

***

«Ми вже бачили людей на причалі, розрізняли обличчя, хтось клявся, що розгледів білу стрічку. А потім з'явилися скелі. Ми ніби заснули на своїх місцях і прокинулися, коли бриг мчав казна-куди! Це було нереально! В тому вітрі… Вітрильник не міг повернути сам собою!

Кажуть, матроси поралися зі снастями, ніби виконуючи наказ, але це неможливо. Я не віддавав таких розпоряджень! Ніхто з нас не пам'ятає тих хвилин! Ми оговталися якраз вчасно, щоб ухопитися хоч за щось і уникнути смерті. Декілька людей навіки залишаться каліками. Як ви можете думати, що ми змовилися вбити пана Уфіна? Боги, на борту гралася мала Зініела!» – відтворював слова капітана розбитого корабля рапорт із розшуку.

Приблизно те саме Донк говорив Раді.

Брікк вважав, що знайшов розгадку, проте ділитися нею з нишпорками не поспішав. Про «випалючів» і без того йшла погана слава, а якби з'ясувалося, що вони піддаються прокляттю анітрохи не менше, ніж інші люди, стало б ще гірше.

Обивателі впевнені, що у Жовтій раді служать лише воїни добра, невразливі для чаклунських сил.

На жаль, винятки є завжди. Зрідка (дуже, дуже зрідка!) член Ради таки може підхопити ту небезпечну болячку, що називається «проклятістю». Вона таїться до певного часу, а потім проявляється несподівано для всіх.

На щастя, «випалювачі» вкрай віддані у питанні безпеки і не протестують, ідучи у цілющий вогонь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍