Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

без серйозної загрози життю погодився на співпрацю, то тут оцінка ясна — він негідник. А коли загроза життю була реальна, він душею справді проти співпраці, але під тиском реальної загрози смерти все-таки погодився на співпрацю, то тут виникає ускладнення якраз з огляду на Святе Письмо. Святе Письмо каже, що не є гріхом те, що зроблене під загрозою. Людина не зобов’язана виконувати обітницю, яку змушена була дати під примусом, тобто сама обітниця не є обітницею. І ясна річ, примус має бути реальною загрозою життю, а не так собі абиякенька погроза.

— З огляду на таку засаду Святого Письма можна виробити собі філософію, яка дозволятиме будь-яке крутійство і політичну проституцію.

— У моральних засадах, що їх сповідує народ, закладені ідеальні зразки поведінки, а не середньо статистичний рівень реальних взаємин. У Шевченковій Катерині батько й мати виганяють доньку з дому за те, що вона привела байстрюка. Не думаю, щоб більшість батьків в Україні середини XIX сторіччя так чинили. Шевченко змалював не те, що є звичним середньо статистичним, а те, що має бути добрим прикладом.

Дозвіл Святого Письма зневажати примусову обітницю не вважаю за заохочення до аморальної обітниці. Тобто з точки зору Біблії це припустимо, але не бажано. Бажано, як я думаю, і під примусом не взяти на себе аморального обов’язку. Різниця між сильними і слабкими натурами в тому й полягає, що перші воліють померти, але не стати на шлях злого, а другі під тиском обставин стають на шлях злого. Батьки Шевченкової Катерини виявилися сильними людьми — задля принципу (“не приведи байстрюка”) вони пішли на величезну жертву: залишилися без дитини, надії на допомогу в старості. Знову ж мусимо визнати, що сильних є зовсім мало, а слабкі становлять абсолютну більшість. Для кого пишуть моральні правила: для маленької часточки сильних чи для абсолютної більшости слабких? Ясно, що для більшости. Чого? Та того, що сильний і сам здолає спокусу зламатися, а слабкому вони допомагають і можуть, часом, утримати від злих вчинків.

— Ми дуже далеко відійшли від мого питання: як ви, східняк, стали націоналістом? — нагадав Андрушко.

— Те, що ми говорили про поліцаїв-східняків допоможе мені повніше відповісти на ваше запитання. Отже, я підлітком перейняв ненависть до більшовицької влади і того на прихід німців у село дивився з цікавістю без страху і без будь-якої ворожості. Перебування їх у селі і в нашій хаті справило на мене враження, що вони чемні і чесні люди, але чужі. Я любив своє: мамині рушники над образами, над дзеркалом, над вікнами, любив батькові розповіді про козаків — наших дідів-прадідів, любив пісні, сажалку, луг, сосновий бір. Ця любов була глибока, і вона споруджувала велику невидиму нездоланну стіну між мною і німцями. Я страшенно любив зброю і готовий був піти з ними на кілька днів, щоб дали мені гвинтівку з набоями, аби потім втекти з нею до лісу. Вони не запросили мене до себе. З часом я і без них знайшов совітську гвинтівку і цілий ящик набоїв, ховав її в бору і час від часу ходив туди і стріляв у сосни — хотів навчитися влучно стріляти. Отже, до німців я не пішов би через глибоке відчуття своєї окремішности. А випадкова чутка влітку 1944 року про боротьбу за незалежність у Західній Україні стала поштовхом для роздумів про сенс самостійности. Подальші роки виявили в мені сильніший розум, аніж він був у цих наших українських поліцаїв. Я виявився здатним для вироблення відмінної від оточення власної ідеології й політичної програми.

— Це зрозуміло щодо сільських дядьків-поліцаїв, проте в Києві та інших східноукраїнських містах є ж багато розумних людей, напевно, й не дурніших від вас. Чого вони не стали на шлях боротьби за самостійність?

— Мені здається, що справа не тільки в силі розуму. Людей з таким розумом, як у мене, багато. Багато людей розумніших від мене. Справа в самовідданості ідеї незалежности України.

— Від чого ж вона залежить?

— Дуже непроста річ, якщо давати більш-менш ґрунтовну відповідь. Ну, по-перше, дозвольте відповісти словами Цицерона: людиною керує не розум, а доля, тобто так мені судилося. Ця відповідь, треба розуміти, задовольнити не може. Тоді підійдемо до відповіді іншим шляхом. Ще в армії, коли мені було років з двадцять три, я взявся читати “Феноменологію духу” Гегеля. З неї я вичитав, що хто хоче багато досягти в різних галузях людської діяльности, той у жодній з них не досягне помітного успіху. Людина має шанси досягти великого успіху тільки за однієї умови — зосередження всіх своїх сил і здібностей впродовж усього життя на одному напрямку, на одному завданні. Прочитавши це, я сів і перебрав у своїй голові всі можливі напрямки діяльности, всі можливі цілі в житті, тобто постарався відповісти собі на запитання: для чого я на світ прийшов?

Відповідь на це залежала від відповіді на питання, як я люблю Україну: так собі, між іншим, між бажанням потанцювати, потримати жінку за литку, випити з друзями чарку горілки чи таки сильніше? Ця любов до України займає всю мою душу чи тільки один її куточок? Якщо куточок, то не на багато її вистачить. Я прислухався до своєї душі і побачив, що любов до України заполонює всю душу, що все інше в ній не таке важливе, як це. У такий спосіб виходить, що я прийшов на світ Божий, щоб служити об’єкту моєї любови, щоб зробити йому добро. У чому воно полягає? У свободі України. Отже, необхідно відкинути всі інші бажання, пожертвувати всім задля боротьби за волю України. Тут десь криється те, що відрізняє мене від багатьох розумних українців. Або моя любов до України сильніша, за їхню, або за однакового почуття я спроможний на більшу жертовність задля України, ніж вони, або сила духу в них слабкіша і тому за однакової зі мною любови до України і готовности до однакової жертовности вони неспроможні переступити грань між плином за течією і перебранням до власних рук стерна для спрямування плину свого життя власним курсом.

— В такому разі ви — виняткова людина.

— У таборі всі виняткові. У Союзі 260 млн громадян, а в таборах, либонь, не більше тисяч двадцяти.

— Із цих двадцяти тисяч значно більша половина — це люди, що не самі стали на шлях боротьби, не з власної ініціятиви, а з-за компанії, з чужої спонуки. І коли б не трапився