Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

5. Перевірити і очистити колгоспи цих сіл, вилучивши контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель».

Ясно було, що ця постанова позбавляла селян не тільки харчових продуктів, вирощуваних у даній місцевості, а й таких споживчих товарів найпершої потреби, як сірники, сіль, гас, риба, цукор, консерви і т.д., про що вже згадувалося. Торгівля харчовими продуктами й промисловими товарами заборонялася по всій Україні, бо ж не було в ній жодного села, яке б виконало плян хлібоздачі.

Наші побоювання обернулися в справжню паніку, коли розійшлася перша тривожна чутка, що колгоспні комори стоять порожні, що з села забрали геть усе зерно, не залишивши нічого для місцевих жителів.

А довга зима тільки ще починалася. Лише за півроку після грудня місяця ми могли були б зібрати городину на своїх городах; і лише за вісім місяців могли б спекти хліб із зерна нового врожаю. Тим часом дехто з нас уже тепер ледве тримався на ногах від недоїдання. Та все ж ми мали надію, що держава таки допоможе нам, хоча час минав і та надія поступово згасала.

А мороз усе натискав, а сніг падав і падав – повільно, але постійно, загрожуючи геть перекрити дорогу від села до районного центру і до інших сусідніх міст. І все так само члени хлібозаготівельної комісії провадили свою роботу, без упину сновигаючи від хати до хати, конфіскуючи все їстівне, що тільки вдавалося їм знайти у своїх намаганнях виконати державні пляни хлібозаготівлі. Вони силоміць забирали в селян навіть найменшу кількість зерна і м'яса.

Нам треба було щось робити. Нікому не хотілося бездіяльно лежати й помирати з голоду. Найперше, до чого вдавалися селяни, був масовий відхід до поблизьких міст, де вони надіялися знайти заробіток і харч. До міст намагалися дістатись усі – молоді й старі, як вони пробували вже раніше, під час голоду минулої весни. Багатьом це не вдавалося, і їхні замерзлі трупи були наче віхами для інших на засніжених шляхах до райцентрів. А ті, кому ставало сили дійти до більших міст, таки не знаходили там райських достатків, хоча, звичайно, нормована видача харчів там дещо ослаблювала тиск голоду. Але харчові пайки в містах були такі мізерні, що городяни не могли помогти охлялим з голоду селянам.

Роботу так само важко було знайти, як і їжу. З чоловіків – хто був молодший і дужчий – то декотрі ще знаходили собі працю на цукрових заводах, на будівництві шляхів чи як лісоруби. Інші наймалися носити воду з колонок. Але старші чоловіки, як і жінки та діти, що відчайдушно рвалися до міст, сподіваючись заробити собі бодай хліба на щодень, мали менше щастя.

Коли відхід селян до міст набрав розмаху, уряд грянув на селян новим розпорядженням, яке забороняло колгоспникові без спеціяльного посвідчення з'являтися в будь-якому місті. Вільний виїзд з України також був суворо заборонений.

Саме в цю пору – наприкінці грудня 1932 року – уряд запровадив єдину пашпортну систему по всьому Радянському Союзу з метою перешкодити селянам, які вмирали з голоду, покидати свої села й розходитись по містах. Це означало, що всі радянські громадяни віком від шістнадцяти років, які проживали постійно в містах, мали зареєструватись у міліції, щоб отримати пашпорти.

Людині без пашпорта не дозволялося ані жити в даному місті, ані працювати й діставати харчові пайки. Усі, крім селян, мусили мати пашпорти. Селянин, не зареєструвавшись у міліції, не міг залишатися в місті довше, ніж двадцять чотири години. Таким чином селяни, позбавлені пашпортів, не могли працювати в місті і, що куди важливіше, не могли одержувати продовольчих пайків.

Пашпортизація формально була спрямована проти куркулів, як то проголошувала радянська пропаґанда: «Пашпортизація – смертельний удар по куркульні!» Це вбивче гасло воскресило давніше питання: «А хто ж куркуль? » Адже на той час уже все селянство було колективізоване. При кінці 1932 року в нашому селі не залишилося жодного одноосібника. Чи ж могли члени колгоспу бути куркулями? Нам було важко збагнути таку логіку. Та, коли вже на те пішло, таке хибне розумування однак не мало ніякого значення для нас.

Тепер нам усім ставало ясно, чому в селі не залишили ніяких харчових припасів; чому вже немає ніякої надії їх роздобути; чому наше сподівання, що держава таки допоможе нам уникнути голодної смерти, було наївним і марним; чому хлібозаготівельна комісія все ще нишпорить за «прихованим» зерном; і чому уряд так суворо забороняє нам поза селом шукати засобів, щоб вижити. Нарешті нам прояснилося, що це була змова проти нас, що хтось хоче стерти нас з лиця землі не тільки як хліборобів, але як націю – як українців.

Коли ми усвідомили це, то на зміну нашій первісній розгубленості прийшов справжній панічний жах. Та все-таки наш інстинктовий потяг до життя був дужчий за будь-які заборони. Він наказував тим, хто ще мав фізичну силу, що вони мусять зробити все, щоб урятувати себе і своїх рідних.

Тривали й далі відчайдушні спроби знайти можливості якось прилаштуватись у сусідніх містах. Чимало таких, що були кремезніші, пробиралися за межі України, до віддалених районів Радянського Союзу, головно в Росії, де, як ми чули, харчів було доволі. Інші мандрували на південь, бо чутки свідчили, що на вугільних шахтах і заводах Донбасу можна знайти роботу з постійною платнею й продовольчими пайками.

Та однак мало хто з цих одчайдушних подорожніх до країв достатку добирався туди. Дороги до великих міст для них були закриті. Міліція і ҐПУ перевіряли документи і місце призначення кожного пасажира в потягах. Ці мужні чоловіки й жінки, що силкувалися якомога вижити, досягали зовсім протилежного. Ми можемо тільки здогадуватись, що ставалося з ними після їхнього арешту: або смерть, або концентраційний табір. Якщо їм і щастило оминути смертний вироку «народніх» судах, діставши натомість сумнівну полегкість у вигляді примусової праці в таборах, то вони ніколи й не починали відбувати цієї своєї кари. Голод, холод і взагалі неможливі умови існування косили їх дорогою до таборів, на залізничних станціях, у відкритих товарних вагонах, якими їх розвозили на північ і на схід і в яких вони замерзали на смерть.

А ті, кому якось таланило прохопитись крізь рогатки, розставлені міліцією і ҐПУ на дорогах, часто ставали жертвами кримінальних злочинців, що тероризували залізниці й базари. Щасливці, яким удавалося після таких страшних випробувань повернутися до своїх сіл, а так само й ті, які залишались у селі, поступово занепадали на дусі і втрачали віру в те, що виживуть у цій