Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Наприкінці 1932 року, коли ми вже доїли останню городину й хліб, до навколишніх сіл дійшла чутка, що в райцентрі відкрилися спеціяльні крамниці, в яких повно-повнісінько чого хочеш. Подейкували, що там можна придбати навіть закордонні товари. Та ба! Ми також довідалися, що єдиною платою за ці товари була іноземна валюта або ж – у будь-якому вигляді та кількості – золото чи срібло.

З кожним днем до нашого села все більше й більше надходило інформації про ці крамниці. Називалися вони «торґсин», що було скороченням російських слів «торговля с иностранцами». Продавалося в них усе, що треба для життя: харчові продукти, товари щоденного вжитку, одяг, ліки і так далі.

Ми знали, що «торґсини» існували вже довший час, але тільки у великих містах, де живе багато іноземців. А тепер ці крамниці наблизилися й до нас. Та цього разу, хоч і які ми були нездогадні, а все таки зрозуміли, задля чого так зробила радянська влада. Через ці крамниці малося на меті витягти з нас останні залишки золота й срібла, в кого вони були. Режим був дуже ласий на такі родинні коштовності, як хрестики, іконки, жіночі сережки, обручки, годинники і все інше, що могло містити в собі хоч трохи дорогоцінних металів. Підозрюючи, що селяни й досі мали дореволюційні золоті та срібні монети, більшовицькі власті вирішили загребти їх собі. Від покоління до покоління в родинах призбирувалися такі скарби, як срібні чайники, цукернички, горнятка на вершки, сільнички та інші дрібнички зі срібла. Була й мода серед сільських молодиць прикрашати золотою коронкою один з передніх верхніх зубів, навіть без особливої в цьому потреби. І цих коронок захотілося державі.

Голод спромігся на те, чого не подужали досягти всі декрети й погрози. Рештки виробів з дорогоцінних металів, хоч і як мало їх було, витягались і викопувалися з різних таємних схованок. Вони ж бо стали єдиним засобом порятунку від голодної смерти!

Тоді кожен мріяв, щоб мати щось золоте – воно зробилося синонімом самого життя. Тільки уявити собі: за золото можна придбати хліба!.. Навіть ми, прості селяни, могли купити собі хліба, і то скільки завгодно, аби тільки мати те чародійне золото. Клопіт лише в тім, як і де його роздобути. Дехто з нас мав якусь його дещицю, але більшість того золота ніколи й у вічі не бачила.

У міру того як чутка про цю казкову «торґсинівську» крамницю поширилася, до нас стали доходити й моторошні історії про грабунки й убивства. Кожен, хто відкрито носив золоті прикраси або мав золоту коронку на зубі, загравав зі смертю. Убивства за пару сережок, за перстень або за будь-що інше, зроблене з золота чи з чогось схожого на золото, невдовзі стали буденним явищем. Одна дівчина втратила палець разом з перснем, коли грабіжник, не в змозі стягти золотого персня, просто відтяв їй пальця. Бандюги, озброєні обценьками, насильно виривали зуби в тих, хто мав золоті коронки. Ці злочини гнітюче впливали на нас.

Внаслідок золотої лихоманки наш сільський цвинтар був дощенту сплюндрований. Наше село було дуже давнє, початки його сягали шістнадцятого сторіччя. За своїх триста чи й більше років цей цвинтар був місцем поховання людей різних соціяльних прошарків: як звичайних собі селян, так і значних та багатих. За нашим звичаєм, небіжчиків ховали з усіма їхніми особистими речами – такими, як коштовні прикраси, зброя і натільні хрестики. І ось тепер розкопувались могили і з них витягали всі коштовності, які там були. Спочатку ці грабунки могил коїлися тайкома, поночі, а невдовзі вже й відкрито, серед білого дня. Та, властиво, не було й потреби критися з цим жахливим злочином, бо власті не мали нічого проти мародерства на могилах. Оскільки мені відомо, нікого й ніколи не покарали за такий злочин. Цвинтарі, як-не-як, вважалися часткою релігійної традиції, що її комуністи заповзялися знищити. Наш цвинтар, так само як і церква та одноосібні господарі, приречений був на знищення, отож влада дивилася крізь пальці на розграбування могил і мирилася з ним, хоч і не заохочувала до того.

Часто-густо останки небіжчиків після розкопання могил так і валялися просто неба. По всьому цвинтарю видніли розкидані людські черепи та кістки, а могили, що досі правили їм за пристановище, були розмотлошені й лишались від них тільки порожні зяючі ями. Навіть дерев'яні хрести з могил люди позабирали і зужили як дрова.

Та оце пограбування цвинтаря обернулося й у свого роду користь: відкриті могили незабаром прийняли нові тіла – жертв голодної смерти. То був химерно щасливий зворот долі, бо виголоднілим селянам уже було не по силі викопувати свіжі ями своїм померлим родичам чи сусідам. А так їм залишалося тільки дотягти тіла небіжчиків до цвинтаря і опустити їх у порожні розграбовані могили.

Було кілька селян, які тримали в сховках дещо з дорогоцінних металів і тепер могли здійснити свою мрію – виміняти їх на харчі. Серед цих щасливців випало бути й нам. Одного вечора мама поділилася з нами своїм секретом: вона мала два золоті дукачики. Це був подарунок їй від батьків, коли вона ще дівувала, якихось півсторіччя тому, або більш як тридцять років до жовтневої революції. Тоді була мода в молодих дівчат носити дукачі із золотих монет. Мама вже не носила цих своїх найкоштовніших оздоб, але берегла й переховувала їх про запас на чорний день. Навіть ми, її діти, не знали, що вони в неї є. А тепер ми опинилися в найжахливішій скруті. Голод у цей час доходив до свого вершка, і, щоб залишитись живими,