Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

це? І ви не знаєте, в який бік?

Жінка знизала плечима.

– Не знаю. Мене ці питання не цікавлять.

– Мій Боже! Тут йдеться про життя людини!

Пані Павліцька зміряла Люцію холодним поглядом.

– Але ж ви лікар, наскільки я знаю. Крім вас, також там є професор Вільчур. Для чого ще й мій чоловік?

– У вашого чоловіка, – сказала Люція, – є вакцина проти сказу. Професора вкусив скажений собака.

– О! – вигукнула пані Павліцька таким тоном, що в її окрику можна було почути і страх, і цікавість до сенсації.

– Прошу пані, – сказала Люція. – Ваш чоловік, безумовно, має вакцину тут, у своєму кабінеті. Я лікар. Я це знаю. Дозвольте мені пошукати у кабінеті вашого чоловіка.

– Шукати в його кабінеті?! – обурилася пані Павліцька. – О ні, пані. Пробачте, це немислимо. Хоч я і його дружина, але навіть я б не наважилася зробити щось подібне. Та й зрештою, мій чоловік тримає все під замком.

– То що мені робити?! Що мені робити?! – Люція гарячково шукала рішення.

Після хвилинного вагання пані Павліцька сказала:

– Почекайте. Я дізнаюся в служниці. Можливо, вона знає, куди поїхав чоловік.

Вона зникла за дверима. Кожна хвилина очікування здавалася Люції годиною. Уява малювала найстрашніші картини. То щеплення запізніле, то професор помирає в найжахливіших, нелюдських муках. У муках, які перетворюють людину на дику тварину. У муках, в яких полегшення неможливо зробити.

Нарешті пані Павліцька повернулася.

– Мій чоловік поїхав у маєток Ковалево, – сказала вона. – До родини Юрковських.

– До Ковалева?

– Так.

– А ви не знаєте, як це далеко?

– На жаль, не знаю. Я думаю, що ви легко отримаєте цю інформацію від людей у містечку.

– Дякую вам. Дуже дякую.

Люція вибігла надвір. У будь-якому разі потрібно було наймати коней. Оскільки майже всі жителі Радолішок християни, які займалися землеробством, вона думала, що винайняти підводу до Ковалева буде не надто складно. На жаль, вже у першого господаря її спіткала невдача. Виявилося, що, як завжди, у святковий день коні знаходяться на далекому пасовищі. Ще однією неприємною несподіванкою було те, що Ковалево знаходиться на відстані шести кілометрів від Радолішок, до того ж дорога там піщана, яку не можна подолати навіть парою коней, лише пішки.

– Є ближча дорога, – пояснив селянин. – Але тут можна тільки пішки. І це не дуже безпечно. Це буде не більше трьох верст. До Мухувки дві, а там верста чи півтори через торфовища. Якщо ви хочете, я можу послати мого Стаська.

– Ні, ні, – запротестувала Люція. – Сама піду. Я страшенно поспішаю.

– Якщо ви поспішаєте, ви можете взяти велосипед у Войдиллів. У них два велосипеди. Вмієте їздити на велосипеді?

– Вмію.

– То до Мухувки можна доїхати велосипедом. А вже пізніше через луки і торфовища – пішки. Ні велосипед, ні кінь там не проїдуть. І самій треба бути дуже обережною, бо там хтось щороку топиться. От і минулого місяця Кульманюка витягнули, коли вже голова з болота стирчала. Треба бути дуже пильним. Взимку, як мороз, там є проїзд, але зараз – то ні.

– А ви б, пане, не могли піти зі мною? – гарячково запитала Люція. – Я вам заплачу.

Селянин почухав голову.

– Ну що ж, не в оплаті справа, прошу пані. Але святковий день. Неділя. То й не випадає.

Люція подякувала за підказку й побігла до Войдиллів. Тут вона не зустріла жодних труднощів. Почувши, про що йдеться, Войдилло тут же вивів велосипед своєї невістки. Старий римар мав борг вдячності перед Вільчуром і щиро затурбувався про його здоров’я.

– Пані докторко, не турбуйтеся про велосипед. Ви можете сміливо залишити його в Мухувці, у солтиса Ягодзинського. То завтра невістка піде туди й забере.

Дорога до Мухувки вела через березові гаї, де після недавніх дощів стояли великі калюжі з мутно-глинистою водою. Перш ніж Люція проїхала півкілометра, вся була забризкана болотом. Не полегшувало їзду й те, що колеса постійно бились у коріння, яке випинало з землі, до того ж Люція не їздила на велосипеді ще з гімназійних часів і втратила вправність.

Невелике село Мухувка містилося на значному узгір’ї, яке захищало його від частих повеней у цій місцевості. Маленька річечка Лівінія, яка перетинала торфовища, під час весняної відлиги перетворила навколишні луги та гаї на справжні озера. Тепер же вона була такою мілкою, що Люція, переходячи з велосипедом брід, замочила свої ноги лише до щиколоток. У селі вона легко знайшла хату солтиса, де мала залишити велосипед.

Коли вона повідомила, що через болота хоче дістатися до Ковалева, солтис здивувався:

– Як це? Ви хочете туди йти? Це небезпечно. Особливо зараз, під вечір, коли вже темніє.

– Мушу, – відповіла вона. – Професора Вільчура покусав скажений собака. А в Ковалеві зараз перебуває доктор Павліцький і тільки у нього є ліки від цього.

Селянин сплеснув руками.

– Боже мій! Професора Вільчура покусав собака! Професора Вільчура, того знахаря?

– Так, так.

– Що живе у Прокопа Мельника?

– Того самого.

– А Боже ж ти мій! Таку людину! То, певно, ви будете тією докторкою, що то з ним разом лікує?

– Так, це я.

– От нещастя. Тут зараз дуже багато скажених псів. От нещастя! Як же я вас пущу в ту дорогу. То ви втопитесь як ніщо. Я сам не раз ходив, але коли був молодим. Я тоді знав переходи. Бо кожен рік різні. Розумієте, вода підмиває… Сьогодні я б не наважився.

Він замислився, поскубуючи бороду, нарешті гукнув у глиб хати:

– Ганнусько! Біжи зараз же по Сушкевича Антонія. Тільки жваво! Жваво, бо темніє.

Дівчинка-підліток вибігла з хати, вміло перелізла через паркан й зникла в кущах бузку. Вони чекали добрих п’ятнадцять хвилин, доки вона повернулася тим же шляхом. З вулиці зайшов Антоній Сушкевич, на якого чекали. Це був підліток з лляним білим волоссям, досить худорлявий і схожий на роззяву.

Він зняв шапку перед прибулою панею, пробурмотів: «Слава Ісусу Христу!» і посміхнувся до своїх босих ніг. Незважаючи на свято, він був одягнутий лише в лляну сорочку та штани з грубого полотна.

Солтис поклав йому руку на плече.

– Слухай, Антонію. А дорогу через торфовище знаєш?

– Чого б мені не знати?

– До Ковалева перейдеш?

– А що маю не перейти?

– А цю пані проведеш?

– А що мені не провести?

– А до ночі перейдете?

– А що не маємо перейти?

Солтис із задоволенням засопів і, звертаючись до Люції, сказав:

– Цей Антоній – найбільший волоцюга у всьому селі. Він не хоче вчитися, працювати не хоче, а по цих болотах все вишукує качині яйця, такий вже він є. Але зате ніхто краще від нього не знає ходів через болото. Це небезпечна похід, але якщо ви хочеш з кимось йти, то тільки з ним. Тільки зачекайте. Я зараз щось принесу.

Солтис пішов до стодоли і повернувся з довгим ліщиновим києм.

– Він дасть собі раду й без палиці, – пояснив солтис. – Але вам то краще взяти. Якщо будете провалюватись, треба покласти палицю рівно, то завжди людина залишається на поверхні.

Люція, як тільки могла, сердечно висловила йому подяку й нагадала, що якщо хтось із села захворіє, нехай прийде до лікарні і отримає допомогу. Потім, йдучи за Антонієм, вийшла на сільську вулицю. В кінці села дорога спускалася з пагорба майже круто, і болото починалося через кілька