Читати книгу - "Там, у темній річці"

він пішов, її декілька днів розпирало від якоїсь таємниці, аж потім до дверей підкотив візок, вона поклала туди свої валізи й відчалила.

— Ви вже жили тут до Різдва? Тоді тут жила така собі місіс Армстронг із маленькою дочкою, Еліс.

— Та, що померла? — спитала вона і похитала головою. — Ні, після того випадку ми тут усі новенькі. При місіс Івіс ніхто надовго не затримувався, бо нікому вона не подобалася, тож коли стара поїхала, її боржники також злиняли.

— Що вам відомо про місіс Армстронг?

— Вона не дуже годилася для цього місця. Так мені казали. Готувала та прибирала. Наче була гарненькою. Кощава, звичайно, але й на таких знаходяться любителі, тож коли деякі клієнти побачили її, на неї утворився попит. Але вона вперто відмовлялася. Це налаштувало проти неї стару Івіс. Та сказала, що не дозволить цьому дурному дівчиськові тут пишатися, тож дала ключ від її кімнати одному джентльменові, просто щоб її провчити. А наступного дня вона скоїла те, що скоїла.

— Гадаю, в неї був коханий? І він полишив її?

— Подейкували, що вона була заміжня. Хоча усім цим чоловікам і коханцям одна шана. Дівчині краще самій. Даєш їм, що вони хочуть, береш гроші і — бувай! Але вона була іншою. Таке життя було не для неї.

Армстронг насупився.

— Коли повернеться місіс Івіс?

— Ніхто не знає, і сподіваюся, що не скоро. Коли вона тут з'явиться, я одразу ж накиваю п'ятами. Це вже точно.

— То куди вона поїхала?

Жінка похитала головою.

— Кажуть, що вона отримала у спадок трохи грошви, от і поїхала туди. Це все, що я знаю.

Армстронг дав жінці декілька монеток, а вона знову запропонувала йому випити, або до танцю, або «все, що завгодно, зайчику». Він ввічливо відмовився і вийшов.

Отримала гроші у спадок? Цілком можливо — думав він, йдучи сходами вниз. Проте перший візит у це місце залишив у його душі такий неприємний осад, що Армстронг був схильний не вірити на слово всьому, що стосувалося місіс Івіс.

Надворі чоловік пошкодував про свою подорож, адже змарнував час і загнав свою кобилу. Втім, якщо він уже був тут… Йому на думку спала інша ідея, яку раніше вже обмірковував, але потім відклав. Тепер, коли він поглянув на неї іншим оком, вона здалася йому значно кращою, ніж спілкування з місіс Івіс. Армстронг вирішив знайти Вена, сина м'ясника. Хлопець пам'ятає Еліс і з першого погляду визначить, чи та дівчинка, що живе у родині Вонів, — його онука. Звісно, якщо дійде до суду, слово дитини важитиме небагато, але для нього це не мало значення — він опікувався зовсім іншим. Йому здавалося, що його власна впевненість сама собою надзвичайно цінна. Якщо Бен упізнає у цій дівчинці Еліс, в Армстронга з'явиться привід спонукати сина на рішучі дії. А якщо не впізнає, то він повідомить про це Вонам. Так у них буде впевненість, якої вони так жадають, а Робін не зможе діяти на власний розсуд.

Армстронг попрямував до головної вулиці, потай сподіваючись зустріти там Вена, як і минулого разу, коли хлопець буквально наскочив на нього. Але його не було ні на трав'янистому п'ятачку, де вони грали у крем'яшки, ні в батьковій крамниці, та й вулицями він не вештався. Коли Армстронг безрезультатно оглянув кожен провулок і кожну вітрину, то зупинив побігача з бакалійної крамниці, той був приблизно Бенового віку, і спитав у нього, де можна знайти потрібного йому хлопця.

— А він утік, — пояснив йому хлопчисько.

Ця новина добряче ошелешила Армстронга.

— Коли це сталося?

— Декілька тижнів тому. Батько виписав йому добрячого прочухана, він був аж синій. Після того і втік.

— Тобі відомо, куди він подався?

Хлопець похитав головою.

— Може, він говорив щось про те, куди хоче втекти?

— Казав щось про якусь ферму десь у Келмскоті. Похвалявся, що тамтешній багатій пообіцяв дати йому там роботу. Буцімто там хліба та меду скільки завгодно, і спати на м'якому матраці, а платня точнісінько по п'ятницях, — у голосі хлопця чулися заздрощі. — Та я все одно йому не повірив.

Армстронг дав йому монетку і пішов до м'ясної крамниці. Біля колоди стояв юнак із важким і багровим від крові ножем у руці. Він різав філе на відбивні. Почувши дзвінок, юнак підняв голову. Зовні він був дуже подібний до Бена, та через його похмуре обличчя схожість була неповною.

— Чого вам треба?

Армстронг звик до ворожого ставлення і здатен був точно визначити, як глибоко у кожній людині жила неприязнь. Найчастіше люди непривітні до таких незвичайних чужинців, як він сам. Інакшість може неприємно вразити. Тож люди, коли стикаються з нею, часто озброюються агресією. Йому зазвичай вдавалося їх роззброїти теплотою свого голосу. Хоч очі й підказували їм, що його варто побоюватися, вуха свідчили геть про інше. Але були й такі люди, що ніколи не знімали лат і щоразу виймали з піхов меч, бо весь світ — їхній ворог. Перед такою антипатією він був безпорадний, і саме її тут зустрів. Тож не став гаяти час на люб'язність, а просто спитав:

— Я шукаю вашого брата Бена. Де він?

— Чому це? Що він накоїв?

— Нічого. Хочу запропонувати йому роботу.

Із арки у задній частини магазину долинув голос старшого чоловіка:

— Від того хлопа жодного зиску, тільки й ладен, що прощати статки.

Ці слова прозвучали так, ніби вимовили їх набитим їжею ротом.

Армстронг нахилився і побачив арку й кімнату за нею. Там у бруднуватому кріслі засідав чоловік приблизно його віку. На столі поряд із ним лежала хлібина та чималий кусень шинки, від якого він відрізав декілька скибок. Щоки у м'ясника були рожеві та виблискували жиром не гірше за ту шинку. Поряд у попільничці лежала люлька. На колінах у нього стояла склянка з якимсь напоєм, а незакорковану пляшку підпирав його круглий живіт.

— Чи вам відомо, куди він міг попрямувати?

Чоловік похитав головою.

— І гадки не маю. Що мені до того ледацюги?

Він наколов на виделку новий шмат шинки і цілим відправив до рота.

Армстронг уже повернувся до виходу, аж тут у задню кімнату прочовгала невисока зморщена жінка з мітлою в руках. Він відійшов убік, щоб дати їй пройти до грубки, де вона одразу почала замітати золу. Голова її була опущена так низько, що йому ніяк не вдавалося розгледіти обличчя.

— Перепрошую, мадам…

Вона обернулася і виявилася значно молодшою, ніж він думав, судячи з повільності її рухів. Але очі були сповнені тривоги.

— Я шукаю