Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

– Вісім, – різко вигукую зі злості, і чоловік біліє на очах.

– Як? – з придихом вимовляє він, навіть закашлюється і вдаряє себе кілька разів рукою по грудях. – Як ти зміг вижити?

Дивне запитання, я не зрозумів його. Моє замішання змусило чоловіка заговорити лише через якийсь час, здавалося, йому потрібно було про щось терміново подумати, а я заважав йому.

– Перехід – це подія, коли підліток вперше перетворюється. Зазвичай він триває кілька днів, під час яких його тіло змінюється вперше, що супроводжується жахливим болем. І мало хто здатен це пережити. Особливо дівчата, вони помирають найчастіше, – він замовк на якийсь час, немов даючи мені час і можливість усвідомити сказане.

Кілька днів? Ні, у мене все закінчилося вранці, годин за сім або трохи більше. Чи було мені боляче? Не пам'ятаю, біль тоді нічого не значив для мене, особливо коли я знайшов те, що залишилося від батьків. Зачекайте-но, він сказав підлітків?

– Підлітків? – перепитав здивовано.

– Саме, підлітків! За всі роки, що я живу в цьому світі, наймолодший із нас пережив перехід у чотирнадцять років. І це не жарти, у чотирнадцять! Усі, з ким траплявся перехід раніше – помирали, абсолютно всі, – він дивно й не доречно до ситуації посміхнувся і затряс руками, не маючи снаги стримати емоції. Особисто мені від цього було ні холодно ні жарко. Та яка мені різниця, коли це сталося? Я б хотів, щоб цього їхнього переходу взагалі ніколи не було!

– Твої батьки були перевертнями?

– Ні.

– Упевнений? – все докопується він.

– ТАК! – підвищую на нього голос, після чого замовкаю

Якби вони насправді були б такими, хіба я б не зрозумів? Хіба я б тоді зміг... убити їх? Спогади виринають із пам’яті, а я їх топлю назад, щоб не померти від болю.

Дем’янів на довго замовк, дивлячись на мене, точно вивчаючи по-новому. Він заговорив через якийсь час, відкинувшись на стілець.

– Коли бета переходить перехід, то інстинктивно шукає найсильнішого, щоб перемогти його або програти та опинитися в зграї. Це тваринні інстинкти, але часом вони бувають дуже жорстокими, – він замовк на якийсь час, потім підібгав губи, майже сховавши рот у пухнастих вусах. – Я народився бетою, пів життя ним пробігав і багатьох на своєму віку побачив. Тому й знаю про що говорю, ти не винен.

– Я не… – почав було говорити, але замовк. Як він зрозумів? Це настільки очевидно?

Я неодноразово чув ці слова, їх мені часто повторював дядько, після того, як дізнався правду, коли на його очах я перетворився. Мені нічого було сказати Дем’янову, та й у своє минуле посвячувати нікого не хотілося.

– Часом під час переходу свідомість звіра і людини плутається, і наші емоції впливають на неї. Якщо, бувши людиною, ти ненавидів або відчував злість до близького, то звір відчуватиме її також. Тільки от звірові буде байдуже, кого роздирати на шматки, сусідського хлопчика, який бив тебе, чи матір, яка насварила тебе за порвані на коліні штани, – він замовк, бо я стиснув підлокітники крісла з такою силою, що вони в моїх руках розлетілися на друзки.

Заплющую очі, мені важко дихати, руки тремтять, звір шкрябає, він розуміє, як мені погано і просто жадає захопити контроль. Кілька довгих миттєвостей сиджу так, доки борюся із собою, доки викидаю непотрібні думки й закриваю всі почуття десь глибоко всередині. Відкриваю очі лише тоді, коли вже спокійний.

– Дивовижно. Твій самоконтроль вражає, думаю, з тебе вийде найкращий альфа з усіх тих, що я бачив раніше, – він усміхається. Хоче так мене похвалити? Чи підлизатися, щоб я взяв їхнього сина в зграю?

– Я не збираюся брати вашого сина у свою зграю. Мені ніхто не потрібен, виключно відповіді на мої запитання, – кажу якомога спокійніше, але голос не слухається мене і ламається, як у підлітка.

– Як тебе звати, мій хлопчику? – чоловік зітхає, дивиться на мене і стукає пальцями по столу.

– О… Мене звати Кай, – ледь не здав себе, прикусивши губу від досади.

– Кай, хочеш, я розповім тобі про те, чому моя дружина так причепилася до тебе? – мені не хотілося, але запитання явно було риторичним. – Діма не наша дитина, я думаю, ти це зрозумів. Наш рідний син помер, коли йому було всього два роки.

Чоловік замовк, у його очах біль, він подивився у вікно відчужено і довго збирався з духом, щоб заговорити далі. Говорити щось не хотілося, та й слова тут були зайвими.

– Мій син помер від того самого, від чого помирає більшість із нас, від переходу, – на його обличчі відбилися емоції злості й каяття, можливо, він відчував провину за щось. – Йому було всього два роки, зовсім крихітка ще, він не міг вижити, просто не міг.

Він знову замовк, немов збираючись із думками.

– Сподіваюся, ти хоча б знаєш про наш закон? – він подивився на мене пильно, навіть із загрозою в голосі.

Трохи розгубився, нещодавно від низькорослого чув щось про правила, але сам я нічого про них не знав.

– Пити не можна? – запитав навмання. Про те, що це робити не можна, я пам'ятав добре.

– Ну, хоч це ти знаєш, – він ледве помітно зітхнув. – Причину цього знаєш?