Читати книгу - "Шлюбний договір"

під склом помаранчевий бейдж на шнурку.

– Надіньте це, – говорить Гордон, вішаючи бейдж мені на шию.

Жінка натискає кнопку, перед нами відчиняються двері. Ось тепер ми, схоже, у самому центрі в’язниці. Повсюди коридори. У кожному коридорі по три рівні, на кожному рівні – по двадцять камер. З випадкових звуків стає зрозуміло, що не всі вони порожні.

– У камеру зайти хочете? – запитує Гордон, ведучи мене по коридору.

– Смішно, – кажу я.

– А я не жартую.

В одній з камер на ліжку сидить чоловік і читає «Кодекс». Видовище, треба сказати, витверезливе. Стильна стрижка і доглянуті руки чоловіка не в’яжуться зі спартанською обстановкою і яскраво-червоною робою.

Ми доходимо до їдальні. За столиками нікого немає, тільки на кухні кухарі гримлять каструлями і пательнями. Довгі металеві столи і лави пригвинчено до підлоги. Аромат свіжих овочів, приправ, смаженої курки не в’яжеться із цим похмурим місцем.

– Їжа тут смачна, – каже Гордон, ніби читаючи мої думки. – Готують самі ув’язнені. Цього тижня нам пощастило – у нас перебуває власник мішленівського ресторану з Монреаля. Учора просто неймовірний шоколадний мус приготував. Якщо затримаєтеся тут, не пошкодуєте.

У мене виникає виразне відчуття, що він з мене знущається. Якщо затримаєтеся… Неначе це я вирішую, затримуватися мені тут чи ні.

Гуркіт пателень затихає. Тепер чути тільки звук наших кроків по гладесенькій бетонній підлозі.

– Так Джоанна тут? – нервово уточнюю я.

– Так, – відповідає Гордон. – Трошки терпіння.

Ще двері, і ми опиняємося у восьмикутній кімнаті. У кожній стіні – по дверях. У середині кожної – вузька щілина. Я з жахом здогадуюся, що це карцери. Намагаюся по звуках зрозуміти, чи є в них люди. Ось хтось кашлянув, і знову тиша.

Як психотерапевт я не тільки шокований, але і глибоко обурений. Та як вони сміють тримати людей у повній ізоляції?

– Хто тут? – голосно питаю я, майже впевнений, що зараз почую крик Джоанни про допомогу.

Гордон хапає мене за руку.

– Розслабтеся. – Коли тебе міцно тримають за руку, не дуже-то розслабишся. – Вас що, привезли сюди силоміць?

– Ні.

– Саме так. Сюди приїжджають добровільно, як і ваша мила дружина Еліс.

Я здригаюся, почувши ім’я Еліс із вуст цієї людини.

– Тут нікого не тримають проти волі, Джейку. Кожен в’язень усвідомлює свої проступки і вдячний нам за можливість подумати над своєю поведінкою у сприятливих обставинах.

Він підходить до однієї з камер і промовляє в щілину:

– Ви приїхали сюди добровільно?

Спочатку нічого не чути, потім чоловічий голос відповідає:

– Так.

– Вас тримають тут проти волі?

– Ні, – говорить чоловік слабким, утомленим голосом.

– З якою метою ви тут опинилися?

На цей раз ув’язнений відповідає швидко і впевнено:

– З метою перегляду своєї поведінки в зв’язку з неодноразовою емоційною подружньою зрадою.

Ніяк не можу зрозуміти, який у чоловіка акцент. Начебто японський.

– Чи спостерігається прогрес?

– Без сумніву. Я вдячний за те, що мені дали можливість переглянути свою поведінку і привести її у відповідність до потреб мого шлюбу і правил «Договору».

– Прекрасно, – каже Гордон у щілину. – Вам що-небудь потрібно?

– Ні, у мене все є.

Чорт! Та невже це відбувається насправді?

Гордон повертається до мене.

– Знаю, що ви думаєте, Джейку. У вас на обличчі написано занепокоєння. Але запевняю вас, якщо спочатку ці приміщення і були карцерами, зараз вони служать чимось на зразок чернечих келій, де людина, що збилася з правдивого шляху, може спокійно переосмислити дані нею шлюбні клятви.

– Скільки вже він тут?

Гордон посміхається.

– Хіба ж заведено питати ченця, скільки часу він провів у своїй келії? Або вимагати від черниці звіту в тому, наскільки ревно вона вірить у Бога?

Він знову бере мене за руку, цього разу м’яко.

– Ходімо, ми майже на місці.

Ми проходимо ще одні двері, і Гордон указує праворуч. Там щось на зразок кімнати очікування.

– У цьому відсіку перебувають ті, хто чекає на суд. Мені здається, тут якийсь час перебувала ваша дружина. Всіляко допомагала слідству. Просто ідеальний відвідувач нашого закладу. Тут же – зала суду. Кімнати побачень і кабінети адвокатів. Утім, нам потрібно трохи далі.

Він повертає ліворуч, до подвійних дверей. Якщо раніше на всіх дверях були цифрові панелі, на цих же просто ланцюг із замком.

– Це особливе крило для тих, хто чекає на суд протягом тривалого терміну. Тут і перебуває ваша подруга Джоанна. Взагалі-то її справа виявилася вкрай цікавою. Більшість наших відвідувачів розуміють, що чесніше вони будуть відповідати, то швидше покинуть стіни цього закладу. Це найкращий шлях для всіх.

Гордон повертає коліщатко замка. Потім розплутує ланцюг. Ми входимо всередину, і двері за нами відразу зачиняються. Десь клацає датчик руху, промінь світла вихоплює з темряви якесь піднесення в центрі кімнати. З його боків дві сходинки, а навколо – товсті скляні стіни. На одній із них замок і ручка. Гордон піднімається сходами, вставляє ключ у замок і відчиняє двері.

– Можете зайти, Джейку.

У кутку скляної комірчини хтось сидить, обхопивши руками коліна і притулившись до стіни. Я хочу обернутися, врізати Гордону і втекти з цього жахливого місця. Звук дверей, що зачинилися за нами, все ще віддається луною від бетонних стін.

Я піднімаюся сходами. У комірчині немає ані стільців, ані ліжка, ані ковдри – взагалі нічого. Тільки залізний унітаз у кутку і гола холодна підлога. Все, що зовні приміщення, занурене в темряву. Я не бачу Гордона, проте знаю, що він там, по інший бік скла.

– Джоанно? – шепочу я.

Вона зводить на мене очі. Моргає і зі стогоном затуляє обличчя руками. Скільки вона просиділа в повній темряві – день, два, більше? На ній зовсім немає одягу, сплутане каштанове волосся спадає на плечі. Вона повільно забирає долоні від обличчя і дивиться на мене з таким подивом, ніби я розбудив її від глибокого сну.

– Джейку?

– Так.

Вона випрямляється і підтягує коліна до грудей, намагаючись прикрити наготу.

– У мене лінзи забрали. Все розпливається.

Я оглядаю кімнату – чи немає мікрофонів. Їх не видно, але яка різниця? Гордон десь тут, за стіною. Спостерігає та прислухається.

Я сідаю навпроти Джоанни, спиною до скла, сподіваючись, що так вона буде почуватися хоч трохи захищеною від чужих очей.

– Мене запитували про тебе. – Я хочу розповісти