Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Розділ 19. Яна.

Яна

Повертається до розмови лише тоді, коли ми виїжджаємо на більш спокійну ділянку дороги.

— Я поїхав на зустріч з інвесторами один, але у процесі перемовин виявилося, що потрібні розрахунки, які робили фінансисти. Я забув ці папери у кабінеті, тож довелося викликати Каріну, щоби привезла їх якомога швидше. Якраз після твого дзвінка ми з нею і перетнулися у дверях ресторану. Я особисто бачив, як вона сідала назад у таксі. Навіщо їй це робити, якщо в неї запланована зустріч на тій же вулиці?

— Щоб не видати себе, — не вагаючись, висуваю припущення.

Наша розмова з Олегом зрештою закінчується гучною сваркою. Він не бажає прислухатися до моїх доказів та інтуїції, а я шаленію від того, що він, як найвпертіша людина у світі, не сприймає мене навсправжки.

Я намагаюся боротися за нас, за нашу сім'ю, за нього. А він все одно займає позицію одноосібного гравця, який вирішує все самостійно, не зважаючи на думку інших.

Так і пихкаємо одне на одного аж до того часу, коли треба буде йти спати. Мовчки роздмухуємо ніздрями, перетинаючись у стінах квартири. Навіть у ліжко лягаємо принципово спиною одне до одного, не бажаючи добраніч.

 

***

Чому у житті постійно трапляється саме так? Чому здійснюючи певну послідовність дій одного дня здається, що робиш все правильно, що інакше не можна? А потім «БАМ»… Настає ранок. Ти розплющуєш очі, пригадуєш, що робила вчора, і так стає соромно за себе.

У кольорових картинках, з дрібними подробицями вчорашній вечір проноситься в голові. Соромно за свої за себе, а потім ще й за Олега. Бо йому дісталася така неврівноважена та навіжена дружина.

Хочеться сховати голову під подушкою, що лежить поруч, тіло накрити великою ковдрою та ніколи — Чуєте? Ніколи — не з'являтися ані чоловікові, ані людям на очі.

Саме з таким почуттям сорому я лежу вже двадцять чотири хвилини у нашому з Олегом ліжку та не наважуюсь підняти свої п'ятдесят кілограмів ваги.

Ніяк не наважусь зустрітись з чоловіком.

Я ж наче навіжена вчора весь день їздила по місту з дурнуватою думкою про те, як найшвидше вигнати Каріну з роботи. Взагалі не тямила як виглядаю насправді, не міркувала над тим, що кою та навіщо.

Хотіла допомогти Олегу? Та якби. В мені скоріше вирувала нездорова жага до помсти, хотілося якомога гучної «страти» клятої суперниці.

Але, якщо міркувати фактами, яка Каріна суперниця? Якщо я і надалі поводитимуся як несповна розуму, то Олег позбудеться мене навіть без участі якихось там секретарок. Адже проблема наших відносин зі зникненням Каріни не зникне. На її місце прийде умовна Маша, Даша чи Софія і я так само вслухатимуся в кожну їхню розмову, скоса дивитимуся на них, та, не дай боже, знову почну шпигувати.

Справа ж не лише в ревнощах. Чи у недовірі до Олега. Перш за все, діло в моїй невпевненості в собі. Це якщо говорити відверто. Я підсвідомо чекаю, що Олег знайде іншу: кращу, красивішу, розумнішу. Відшукає ту «Катерину з минулого», яку кохав, а мене навіть не запам'ятає. (Згадка про Катерину є у романі-приквелі «Позашлюбна дитина Генерального»)

Я чудово розумію, що я — красива, молода, розумна жінка. Хороша мати та подруга, непоганий співрозмовник та працьовита людина. Тобто я не принижую власних якостей.

Проте…

Гадки не маю звідки в мені сидить ця невпевненість. У поєднанні з ревнощами та з любов’ю до детективів вона виливається у те, що сталося вчора. Така поведінка мене до добра не призведе. Тим паче наочний приклад є прямо перед очима: колишня дружина Олега.

Такою як вона я стати точно не бажаю.

Тож треба якось вчитися справлятися з власними тарганами, що отруюють життя. Спочатку самостійно, а якщо нічого не вийде — то звернуся за допомогою до фахівця.

Чи означає це, що питання з Каріною закрите? Ні, звісно. Але зараз, окрім слів секретарки, однієї телефонної «вистави» та моїх домислів — нічого не маю. Тому поки що доведеться споглядати за нею здалека та чекати на її наступний хибний крок.

Так, годі! Досить ховатися. Вставай! — кажу сама до себе.

Відриваю тіло від м'якого матраца та йду до ванної кімнати. Швидко приводжу себе до ладу та  спускаюся на перший поверх.

— Доброго ранку, синку! — Я підходжу ближче та кладу руки на плечі Тимура. Він сидить у піжамі та п'є какао. Цілую його в маківку. — А де тато?

Тимур морщиться та пригладжує скуйовджене мною волосся. Зітхаю ледь чутно. А раніше йому подобалося, коли я його обіймала та цілувала.

— На роботі, напевно. Коли я вийшов з кімнати, він вже йшов, — син потирає ще заспані очі. — Мам, а сирників випадково немає?

Від розпачу стає якось тяжко всередині. Я хотіла якомога раніше просити вибачення в Олега, щоб якнайшвидше перегорнути сторінку свого вчорашнього божевілля та забути про власну ганьбу як про страшний сон.

Але знову сталося не так, як  гадалося.

Втягую повітря крізь стиснуті щелепи та з прикрим видихом йду до холодильника. Відкриваю морозильну камеру та дістаю звідти заготовлені заздалегідь сирники.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍