Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

— Через п'ятнадцять хвилин все буде готово. Біжи перевдягатися та повертайся за стіл.

***

Поки їдемо до школи, на вулиці починається сильна злива. Двірники майже не витримують навантаження рясних опадів. Тішить лише те, що в мене в багажнику є речі на будь-які випадки життя: парасолька, ліхтарик, сонцезахисний крем, запасне колесо, пакети, плед та навіть штопор. Бракує тільки туристичного намету, але то вже справжні крайнощі, як на мене.

Провівши сина до школи під парасолькою, я на ґанку надовго не затримуюсь. Варто хоча б хвилину зволікати, і ніби звідки з'являється голова батьківського комітету. Вона не випустить з лещат допоки не розповість про те, як дітям складно вчитися за незручними партами чи без суперсучасного проєктора. У паралельному класі його нещодавно встановили й діти одразу почали вчитися набагато краще. То чому ми, батька 1 «Б» не хочемо кращого для своїх дітей?

Розвертаюсь на сто вісімдесят градусів, але все одно не встигаю зникнути з небезпечної території.

— Яно Олександрівно, добрий день! — на щастя голос за спиною не від голови комітету. Це просто шкільний психолог, до якого періодично ходить Тимур.

— Добрий, Світлано ... — Я підходжу ближче до дівчини.

Сьогодні вона здається трохи старшою, ніж тоді, коли ми бачилися востаннє. Напевно, то так здається, через її строгу синю сукню та високу гульку.

— Юріївно, — абсолютно без докору нагадує мені психолог. — Радію, що вдалося з вами побачитися. Мені б хотілося з вами поговорити. Чи знайдеться у вас десять хвилин часу?

— Так, звичайно.

Йду за психологом всередину школи.

— Щось з поведінкою Тимура не так? Він знову щось накоїв? — занепокоєно питаю, ледь переступивши поріг її невеликого кабінету.

Здається, я стаю занадто упередженою до свого сина. А все через те, що кожного разу, коли зі мною хотіли поговорити вчителі, я отримую лише догани та скарги на не зразкову поведінку дитини. То він з кимось поцапався, то з кимось посварився, то не надто старанно вчиться тощо. І це все у першому класі. А що ж тоді далі буде, у старших класах? Щотижнева аудієнція у директора?

— Ні, що ви. Тимур — хороший хлопчик. Вихований, наполегливий, допитливий.

З недовірою нахиляю голову вбік. Копіюю один з улюблених рухів Олега. Дивлюся на жінку, що сидить навпроти, і не можу повірити в почуте. Вона точно про мого сина каже?

— А бійка з однокласником хіба не вибивається з цього переліку?

— На Тимура дуже сильно вплинула ваша… — Світлана Юріївна робить невелику паузу, натякаючи мовчанням на історію нашої родини, освітлену у місцевих газетах, — сімейна ситуація.

— Тимур щось говорив про мене та свого батька?

— Вибачте, Яна Олександрівно, але не в моїх правилах розголошувати зміст розмов з дітьми. Я можу лише відзначити, що останнім часом спілкування з Тимуром кардинально змінилося. Він почав відкриватися, менше гнівається, майже не закривається від оточення. Під час обговорення гострих тем він більш спокійний, почав відкрито говорити про те, що його хвилює або зачіпає. Його класний керівник теж зауважує, що Тимур почав проводити більше часу з однокласниками, не дистанціюється від них, як було напочатку.

— Проте він все ще продовжує дистанціюватися від мене. І причину того я ніяк не можу зрозуміти. Коли запитую, Тимур мовчить, — з відчаєм у голосі ділюся власними спостереженнями.

— Дайте йому ще трохи часу. Тимур дуже любить вас, так само як і батька. Просто інколи дітям легше розкритися перед чужою людиною, аніж із близькими. Це як розмова з незнайомцем у купе потяга. Знаєте про таке?

Киваю. Магія поїздів завжди мене дивувала. Бачиш людину вперше в житті, і, що теж важливо, майже завжди востаннє, проте довіряєш неначе рідному та розповідаєш геть усе: від найпростіших дрібниць до найболючішої таємниці.

Ще якийсь час розмовляю з психологом, ставлю питання про сина, що мене як мати хвилюють, після чого дякую за приділений час та полишаю кабінет.

Мене дуже тішить позитивна динаміка емоційного стану Тимура. Якщо й надалі піде так само чудово, то відвідування психолога можна буде зрештою припинити.

Сідаю в машину та негайно дзвоню Олегові, хочу розповісти йому добрі новини. Лунають сім довгих гудків та спрацьовує відбій.

Дивно. Може збій мережі? Набираю вдруге номер чоловіка. Знову низка довгих гудків, допоки автовідповідач стільникового зв'язку не повідомляє мені гугнявим голосом, що «Зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше. Або залиште повідомлення після сигналу».

Пі-і-і-і-п.

— Ем. Привіт, Олегу. Хотіла поговорити з тобою. Ем. Про все. Про вчорашнє також. Передзвони мені. Окей? Я чекатиму. Цілую. Ой, зачекай! Мало не забула. Була у шкільного психолога вона похвалила Тимура. Ось. Це поки що все. Подзвони мені, як прослухаєш. Добре?

Тисну на червону кнопку та припиняю запис голосового повідомлення. Заводжу мотор та скеровую автомобіль назад додому. Попереду ще розмова з новим клієнтом.