Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Приїжджаю додому. Хата лише небом вкрита, димар завалився повністю. В хаті холоднеча. Застаю дружину за роботою - переробляє піч. Переночувавши, вранці засукую рукава і заходжуюсь біля печі. Лежак з печі обвів кругом кімнати, щоб нагріти хату; не встиг іще справитися із цим ділом, як із колгоспу ім. Р. Люксембург прямо попід вікно на санях приїхав до мене голова і почав запрошувати мене до себе у колгосп рахівником, обіцяючи золоті гори: квартиру з трьох кімнат з підлогою, двоє поросят, харчі. Крім того, збрехав іще і про те, що його колгосп нібито передовий і одержав перехідний червоний прапор району.
Просить мене кидати негайно роботу, голитися, митися і з ним збиратися, але я йому в той день відмовив, а сказав, щоб він за мною приїхав через пару днів, що він і зробив.
Приїжджаю з ним у колгосп ім. Р. Люксембург, заходжу у приміщення контори і щось не помічаю перехідного червоного прапора... Та я не здивувався, бо знав, що він мастак брехати.
Прийнявши рахівничі справи, став працювати. З часом одержав квартиру, правда, не з трьох, а з двох кімнат, з яких лише одна була з дерев'яною підлогою. Перевіз дружину та дітей; деякі речі ще залишилися на старій квартирі у Романівці. Була там і зовсім нова веломашина для підлітків. Через деякий час мені дзвонять у Розовку з Романівки і повідомляють, що в хаті, де я жив, побито вікна. Я сів на підводу і поїхав. Дійсно, кілька шибок вибито, але з хати нічого не взято. В погребі замок розбитий, украдено частину овочів, бараболі та взято два порожніх мішки і знято нові камери з веломашини. Забравши решту своїх речей та збіжжя, перевіз усе у Розовку на нову квартиру.
Настала весна 1946 року. Посадили ми картоплю та іншу городину - засуха вбила. Скільки сіяв, стільки і взяв. Хліб у колгоспі уродив погано, і той увесь вивезли у державну поставку. Комора в колгоспі залишилась порожня. Усе подорожчало.
Восени 1946 року я через дорогу від попередньої відремонтував та облаштував собі другу квартиру. Виклав із цегли середню стіну; склав російську піч, щоб хліб пекти; поставив грубу для опалення кімнати. Виміняли за гарбу соломи три з половиною тонни вугілля і живемо в хаті; тепло, взимку аж жарко, а їсти нічого - сім'я, як не є, велика: нас з дружиною двоє та синів троє - п'ять душ.
Стакан зерна кукурудзи на ярмарку коштує одинадцять карбованців, але де ж ті карбованці брати? Хто може, їдуть у Західну Україну, де можна купити харчі. Але треба мати гроші.
Щоб не пропасти з голоду, мусимо теж виїжджати в Західну Україну. Продаємо частину речей за безцінь, решту залишаємо знайомим, наймаємо підводу, вивозимо багаж та дітей на станцію і збираємося виїжджати на Західну Україну з заїздом до матері.
На станції багаж не приймають, кажуть, заважкий. Приймають не більше, як п'ятдесят кг місце.
Довелося розпаковувати речі, залишити стіл та оцинковане корито на квартирі у знайомого, а дещо віддали безкоштовно комірникові колгоспу Гаренському Григору.
Коли було вже перепаковано місця багажу у менші вагою, я кинувся до начальника станції, щоб він дав команду касі на видачу транзитних квитків від Фенольної до Гайсина. Запросив його у буфет при станції, де напоїв його і його друга, на що витратив не менше як півсотні. Але записки на одержання квитків він так і не дав: не встиг він вийти на перон, де стояв готовий рушати робочий потяг в напрямку Костянтинівки, як з вагона через вікно поманила його жінка - провідниця цього вагона; він увійшов у вагон і потяг рушив, а другого потяга, який би слідував назад з Костянтинівки на Фенольну, не було, повернутися він міг лише на другий день вранці.
Півсотні моїх пропали.
На ранок пішов я його ловити, побачився з ним, але не міг же я йому прямо заявити: пиши, мовляв записку до каси, щоб видала транзитні квитки, а знову запросив його до буфету, де роздушили ми з ним ще одну півлітру. Нарешті, одержав записку, побіг у касу, викупив квитки. Почав здавати багаж - знову не приймають, кажуть, що немає вантажників.
Де моє не пропадало! Витягнув сотню з кишені, віддав - багаж прийняли.
Приїхавши у Михайлівку, я залишив дружину з дітьми в матері, а сам поїхав у Західну Україну на заробітки. По дорозі зустрівся з одним односельчанином, у Півнем Степаном, який теж мандрував у напрямку Західної України.
Сісти на потяг не змогли - у вагонах було повно-повнісінько, і в касі квитків не давали. Ми змушені були лізти на дах вагонів.
Повилазивши на дах, тримаємось за віддушники, що стирчать зверху вагонів. Потяг рушив, і ми поїхали, як то кажуть, з вітерцем. Приїхали у Вінницю. До Львова добиралися товарняком.
Влада не перешкоджала тоді громадянам їхати у Західну без нічого, а звідтіль повертатися з бульбою та зерном. Залізниця лише не встигала перевозити таку силу народу, яка їхала туди.
Приїхавши у Львів, я зробив пересадку у напрямку Дрогобича до станції Ходорів. Біля Ходорова проживав мій знайомий Юзик, один із тих переселенців, які переїхали на постійне мешкання у село Розовку, але в зв'язку із засухою раніше мене виїхали у Західну Україну. З деякими з них я листувався.
Приїхавши у село до Юзика, я в нього зупинився і декілька днів гостював. Це було за тиждень до Великодня. Поїхали ми з ним на ярмарок у Ходорів, де продавалося багато різної всячини по низьких цінах, аж очі розбігалися. На десятках возів продавалися на вагу м'ясо, сало, ковбаса, бульба, жито, пшениця і всяка пашниця; був тут і тютюн різного гатунку, в папушах, різаний і січений сокирою на махорку. Були одяг, взуття, галантерея, бакалійні товари та ін.
Пошукавши роботи в Ходорові і не знайшовши її, помандрував я у Бібрський район, де теж жили мої знайомі з переселенців, зупинився у них і почав напитувати роботу в їхньому районі. У райземвідділі потрібний був бухгалтер, бо напередодні мого приїзду в район попередній бухгалтер прихопив дев'ять тисяч державних грошей і втік.
Приймаючи мене на роботу, завідуючий відділом довго до мене приглядався, чи бува і я не такий - попрацюю декілька місяців і також утечу з грішми.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.