Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

У госпіталі харчування було нерегулярне, коров'яче масло давали на сніданок лише в перші дні нашого приїзду та тоді, коли керівництво госпіталя приймало яку-небудь комісію з центру.

Їжа готувалася несвоєчасно, з великим запізненням. Хто був на ногах, той міг одержати обід раніше, підійшовши до столу розливу, а я, як безногий, лежав на койці і ждав своєї черги - поки піднесуть та поставлять на тумбочку.

На рентгені виявилося, що в моїй нозі залишилися ще два осколки. Руку лікували електропроцедурами, а ногу мені мали прооперувати. Операцію зробили незадовго до переїзду госпіталя з м. Мари ближче до фронту - на станцію Демурине Сталінської області. Нас усіх - хворих, поранених - звеліли розтикати в інші госпіталі, які були в Ташкенті, Ашхабаді та інших містах. Одразу після операції я попросив головного лікаря госпіталя (жінку), щоб дозволила мені в їхати додому. Оглянувши мене, вона сказала, що мене вже можна відпустити додому для подальшого лікування. В той час я вже ходив на милицях і навіть допомагав в роботі бухгалтерії госпіталя. Одержавши документи, я виїхав додому. Цікаво, що під час хвороби я схуд на 13 кг.

В мене був при собі кишеньковий годинник, який я продав у госпіталі товаришам і за ці гроші купив каракулевий комір, бритву з металевою оправою, пару валянок та ще деякий дріб'язок. Їхав з Туркменії я в тому ж самому санпотязі і навіть у тому самому вагоні, в якому мене везли з Таганрога в Мари, лише на зворотному шляху до фронту він був майже з порожніми вагонами; скажімо, в моєму вагоні їхало лише четверо пасажирів.

Проїжджаючи мимо Аральського моря, ми стали запасатися сіллю. В тій місцевості тоді відро солі коштувало 10 крб.; приїхавши додому, ми могли б продати ту сіль по 5 крб. склянка.

Я засипав сіль у свій речовий мішок, пошитий у госпіталі з білої німецької матерії; був січень, сіль була мерзла. У вагоні вона висохла, і мій мішок лопнув; довелося із запасних спідніх штанів шити торбу, куди і зсипав и свою сіль, яку благополучно привіз додому із собою у село Желєзне Сталінської області в перших числах лютого 1944 року.

Тут у перших числах травня народився у нас з дружиною третій син, якого назвали Петром.

Підлікувавшись дома, відсвяткувавши травневе свято й народження сина, я звернувся у райземвідділ і одержав призначення у колгосп с. Романівки на посаду рахівника. Інструктором-бухгалтером при райземвідділі у той час був знайомий мені по роботі Погромський Сава Порфилович, який і повіз мене у колгосп під назвою «Правда» приймати рахівничі справи. Він на двох ногах, а я на чотирьох із костуром та палицею в руках.

Прийнявши рахівничі справи, став працювати. Головою колгоспу «Правда» тоді був партизан на прізвище Дольський Василь Григорович, з яким я пропрацював до квітня 1945 року, після чого знову райвійськкоматом був мобілізований на службу в ряди Червоної Армії.

Відправили мене у Харківський військовий округ на станцію Балаклія на 65-у військову базу, де виготовлялися гарматні снаряди.

В Балаклії мене зарахували у 213-й окремий робочий батальйон і, обмундирувавши, відправили в Румунію. Там недалеко від залізничної станції Усурлуй у лісі була наша військова база: склади з боєприпасами; на станції стояло не менше 100 вагонів військового спорядження, яке мала прийняти ця база.

Начальником бази був підполковник Михайлов, його заступником - Малаєв. База своїм завданням мала не лише зберігання боєприпасів, а й знищення тих, які втратили свої властивості, та трофеїв, непридатних для використання.

Зіпсований порох вивозили машинами в степ, розсипали невеликим шаром і підпалювали.

Товстим шаром розсипати порох не рекомендувалося, тому що він давав вибухи.

Снаряди від іноземних гармат вивозили на відстань трьох кілометрів від бази, у кам'яний кар'єр, де їх, склавши у штабелі, підривали детонаторами. У дні підриву вартовий по базі стежив, щоб вікна штабу були відчинені, тому що шибки у вікнах від вибуху снарядів висипалися з рам.

База в лісі Усурлуй була обнесена кругом двома рядами колючого дроту на відстані двох-трьох метрів один ряд від другого, а поміж ними вся площа була замінована. Були випадки, коли зайці налітали на міни й підривалися.

У другу чергу демобілізації з лав Червоної Армії підпав мій 1909 рік.

Демобілізованих відправили машинами до Бухареста; з Бухареста потягом до Констанци; від Констанци до м. Галац, де, згрупувавши нас по районах та областях, видали на дорогу харчі - по 10 кг муки, по 4 кг цукру і т. ін. Нас вивели з духовим оркестром на станцію; ми посідали у вагони товарного потягу і поїхали по домівках. На кордоні з Радянським Союзом потяг зупинився, ми всі вийшли з вагонів; прикордонники всіх перевірили, і ми поїхали далі.

Повернувся я у Михайлівку напередодні Жовтневих свят - 6 листопада 1945 року.

В Михайлівці в той час працювала у школі моя старша сестра Тося з чоловіком - В. Кузиком, сестра Оля, тітки Килини син Іван Григорович Мелник та її дочка Галина Іванівна Панасюк (тітка Килина двічі виходила заміж; Іван був від першого шлюбу, а Галя - від другого).

Дружина моя в той час із дітьми перебувала у Донбасі (Сталінська область, Дзержинський район, село Романівка, колгосп «Правда»).

Побувши в Михайлівці з тиждень, я виїхав у Донбас. Їхав першим потягом, який попався - товарним. Надворі листопад; я на відкритій площадці, на голові в мене пілотка. Коли починає вітер продувати праве вухо, пересуваю пілотку направо; дме у ліве вухо, пересуваю її наліво. Доїхав до станції Шевченкове. Тут роблю пересадку на пасажирський потяг. Місць вільних у вагонах нема; проходжу з речами в тамбур вагона, за мною іще четверо демобілізованих; поступово люди почали виходити на своїх станціях, стало вільніше, і я перебрався у вагон. Доїхав до станції Ясинувата, тут зробив пересадку на Фенольну. Від Гайсина до Фенольної їхав я дві доби.

3 Фенольної подзвонив у колгосп «Правда», щоб вислали за мною підводу. Перед цим упав перший сніг. За мною виїхав на станцію на санях син голови колгоспу Линникова.