Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 31 «Розбите серце»

Емі
Поки чекаю Тимофія, вирішую прибрати квартиру, щоб хоч якось розвантажити думки. Після спальні переходжу у вітальню, але в цей момент лунає дверний дзвінок.

Я завмираю.

На мить перехоплює подих, руки починають тремтіти, а ноги стають ватяними.

Відкриваю двері. Переді мною стоїть Тимофій.Розгублений. Засмучений. Блідий.На ньому просто лиця немає. І чомусь він не дивиться мені в очі.

Серце починає калатати ще сильніше, його стукіт віддається у вухах.

І тому я не одразу усвідомлюю сенс його слів.

— Що? — перепитую, бо здається, що ось-ось зомлію.

— Ми розходимося, — повторює він, і я відчуваю, ніби падаю в безодню.

Вуха закладає, і наступні слова доходять до мене, ніби крізь товщу води.

— Марина вагітна… від мене, — він усе ще не піднімає на мене очей.

Його слова розривають мене на шматки. Ноги підкошуються, і я ледве втримуюся, щоб не впасти прямо перед ним. Перед очима все пливе — чи то від сліз, чи то від запаморочення.

— Пробач мене… Емі, я… я не зможу залишити свою дитину, — каже він, а я рефлекторно стискаю в кишені тест на вагітність.

Повільно підводжу на нього погляд і вперше за весь цей час дивлюся прямо в очі. Там — суміш смутку, болю, страху й жалю. Але це нічого не змінює.

У горлі застрягає величезний клубок, який я не можу проковтнути. Збираюся з останніми силами й холодно промовляю:

— Я зрозуміла. А тепер йди і ніколи не повертайся.

Я намагаюся звучати байдужою, але знаю, що не виходить. Губи тремтять, а по щоках течуть сльози.

— Пробач, — каже він востаннє й виходить.

Як тільки за ним зачиняються двері, з мене виходять останні залишки сил. Осідаю на підлогу, закриваю обличчя руками й починаю гірко плакати.

Цей біль не схожий на той, що я відчувала, коли застала колишнього з іншою. Цей біль набагато глибший. Мені ніби вирвали серце, а на його місце поклали грудку солі.

— Він не може залишити її дитину?! А мою?! МОЮ МОЖЕ?! — мій крик розриває тишу квартири.

Я лягаю на підлогу, скручуюся калачиком і продовжую ридати. Раніше цього дня я й гадки не мала, що моя реальність так зміниться.

За кілька годин до цього.

Після аптеки вирішую їхати не в офіс, а додому — навряд чи сьогодні зможу працювати. Особливо якщо тест виявиться позитивним.

На світлофорі швидко набираю повідомлення Тимофію, що їду додому. Потім так само швидко паркуюся й піднімаюся в квартиру.

Відразу йду у ванну, читаю інструкцію до тесту й роблю все, як там написано. Роблю одразу всі три тести. Вмикаю таймер на телефоні й починається нестерпне очікування.

П’ять хвилин здаються вічністю.

Я нервово ходжу туди-сюди, кусаю губу, стискаю пальці. Серце калатає так голосно, що, здається, його стукіт лунає на всю квартиру.

Телефонний сигнал змушує мене здригнутися.

Повільно підходжу до тумбочки поруч із раковиною. Руки тремтять, у горлі пересохло, і здається, що ще трохи — і я зомлію.

Опускаю погляд на тести й бачу…

Дві чіткі червоні смужки. На всіх трьох.

Моє дихання збивається. На очах виступають сльози.

Я намагаюся зрозуміти, що відчуваю. Шок? Так. Я не планувала цього, не була готова. Але я не відчуваю відчаю чи розчарування. Я відчуваю… радість?

Губи самі розтягуються в усмішці.

Я тремтячими пальцями беру один тест, щоб переконатися, що мені не ввижається, а другою рукою несвідомо торкаюся плаского живота.

До цього моменту я знала лише, що боюся. Але зараз… Зараз страх відступає. Його місце займає тепло, що огортає все моє тіло. Я ще не знаю цієї крихітки. Але мені здається, що я її вже люблю.

Я притискаю тест до грудей, немов це щось безцінне. Мої пальці все ще тремтять, але в душі — незрозумілий спокій.

Я вагітна. Думка звучить у голові голосно, урочисто, наче щось священне.

Я опускаюся на край ванни, проводжу долонею по животу. Усередині мене — крихітне життя. Моє і… Тимофія.

Щойно його ім’я зринає в моїй голові, спокій починає розсипатися. Я зітхаю, нахиляюся вперед, сперши лікті на коліна.

Я уявлення не маю, як він відреагує. Він говорив, що готовий нести відповідальність, але одне діло говорити про це в ттеоріє і зовсім інше коли це відбувається в реальності. Мені вже обіцяли золоті гори і життя ніби в казці, а що в результаті? Мене принизили і зрадити. Але все ж сподіваюся, що Тим дотримається свого слова. І надія ця зʼявилася не просто так, а тому, що я вже відкрила йому своє серце, я йому довірилася. Не знаю чи можна це вже назвати «коханнням», але в будь-якому випадку це щось схоже на нього. 

Глибоко вдихнувши, встала, поклала тест в кишеню й пішла прибирати квартиру, щоб заспокоїтись.

Я тоді ще не знала, що вже за кілька годин все зруйнується і я буду ридати на підлозі своєї квартири.

Деякий час просто лежу на підлозі, бездумно вдивляючись у стелю, намагаючись заспокоїтися. Тепер я вже не плачу вголос — сльози просто тихо стікають по щоках, залишаючи вологі сліди на підлозі.

Раптово телефон різко вібрує поруч, змушуючи мене здригнутися. Спершу я не звертаю уваги, але він продовжує наполегливо дзижчати, не даючи мені сховатися у власній тиші.

Я повільно розплющую очі, ледве підіймаю руку, щоб узяти його. На екрані висвічується ім’я Аріни.

Я намагаюся хоч трохи опанувати себе перед тим, як відповісти, але, щойно проводжу пальцем по екрану, щоб прийняти виклик, із мого горла виривається тихий схлип.

— Емі? — у голосі Аріни тривога. — Ти плачеш? Це через тест?

Я відкриваю рота, але не можу вимовити ані слова. Горло стискає такий гіркий розпач, що єдине, що виривається назовні, — ще один схлип.

— Ти поговорила з Тимофієм? — запитує вона м’якше, але настирливо.

Я заплющую очі, хапаю ротом повітря, ніби після довгого занурення у воду, і шепочу:

— Я йому не скажу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍