Читати книгу - "Сікстен"

Яка? — питає Юнте.

— Це неможливо, — відповідає Сікстен.

Юнте знімає окуляри й протирає скельця.

— Чому неможливо? — цікавиться він.

— Таж тато ніколи в світі не напише листа! — відповідає Сікстен.

— So what?[1] — питає Юнте. — А він і не писатиме.

— Ні? — каже Сікстен. — А хто писатиме?

— А як ти думаєш? — питає Юнте.

Юнте хоче стати письменником, як виросте. У нього під ліжком стоїть ціла картонна коробка з віршами.

Зараз він чухає потилицю, смикає себе за кінчик вуха і схиляється над друкарською машинкою. Потім починає вдаряти по клавішах.

— Треба знайти відповідний тон, так би мовити, — каже Юнте. — Щоб лист був простенький. І не дуже довгий. Вона, здається, не має нічого спільного з літературою.

«Зустрінемося в кінотеатрі. Сидітиму поруч тебе. А на уніформі буде троянда», — пише він.

І ось лист готовий.

— Тепер напишемо ім’я та прізвище твого тата, — каже він. — Вкладемо квиток з його фотографією й пошлемо.

Юнте розмашистим почерком пише: «Бенні Антонсон».

— Думаєш, вона прийде? — питає Сікстен.

— Звісно, прийде, — відповідає Юнте.

Квитки вони вже купили. Сікстен сам вибирав фільм, який тато й жінка 2623 дивитимуться. Бо він знає, що татові подобається.

Тож тепер не вистачало тільки фотографії.

Сікстен сидить на канапі з фотоальбомом на колінах. Він переглядає всі фотографії, де є мама, тато й він сам.

Ось мама сміється на камеру. Вона міцно тримає Сікстена за руку. А за їхніми спинами виблискує море. То було в Данії.

Це остання фотографія, яку він вклеїв до альбому.

Потім Сікстен вибирає одну з найперших фотографій. Ту, де тато був у боксерських трусах. Ту, де він напружує м’язи рук і всміхається мамі, що стоїть поруч.

Тільки-но Сікстен розрізає фотографію, як відчиняються двері в передпокій.

Та коли тато заходить у кімнату, він сидить з альбомом на колінах, наче нічого й не було.

— Он як, — каже тато. — Ти роздивляєшся давні фотографії? Може, подивимося разом?

— Ні, мені якраз треба вийти, — відповідає Сікстен.

— Тобі треба вийти саме тоді, як я прийшов? — дивується тато.

— Просто мені треба дещо влаштувати, — каже Сікстен. — Для твого дня народження. І це справді дуже спішно.

І Сікстен вибігає.

Залишившись сам, тато сидить на канапі й гортає альбом з фотографіями. Він навіть не питає, коли Сікстен повернеться додому.

Сікстен та Юнте стоять біля поштової скриньки неподалік хімчистки.

Вони засовують фотографію в конверт. Тоді про всяк випадок приклеюють аж три марки. Старанно їх послинивши.

— Ось так, — каже Юнте. — Тепер кидай у скриньку!

І Сікстен кидає.

Конверт із легеньким шурхотом падає у скриньку.

— А тепер сплюнь, — каже Юнте.

Сікстен спльовує на скриньку.

— Ні, тричі, — каже Юнте. — Щоб пощастило.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ З СЮРПРИЗОМ

Тато працював цілу ніч. Тож тепер він спить майже до вечора. Хоч сьогодні в нього день народження.

Аж тут до його кімнати заходять Юнте та Сікстен.

Юнте грає на своєму синтезаторі. Сікстен несе тацю, на якій стоїть чашка кави і лежать троянда, тістечко з універмагу та чималенький пакунок.

— For he’s a jolly good fellow[2], — співають вони.

— Пора вже прокидатися, — каже Сікстен.

Тато розплющує очі й усміхається.

— Авжеж, — каже він.

Потім він обіймає і Сікстена, і Юнте. Тоді відкушує шматочок тістечка й відсьорбує трохи кави, яку вони самі зварили.

— Може, розгорнете пакунок? — питає Юнте.

— Ну звісно, — каже тато.

Він зумисне не поспішає розв’язати стрічку. Потім поволі розмотує папір. Бере в руки картонну коробку, пробує її на вагу і ледь струшує.

— Невже це свічник? Той, що ти зробив на уроці праці? — питає він.

— Ні, я подарував його тобі торік, — каже Сікстен. — А цього року тебе чекає сюрприз.

Тоді тато порпається в коробці. І врешті-решт виймає з неї пакет бананових карамельок із крамниці Сліпого Свена. Та ще й конверт, де лежить квиток у кіно.

— Це на вечірній сеанс, — каже Сікстен. — На «Тарзана».

Тато дивиться на рожевий квиток, і йому на очі навертаються сльози.

— Уявляю, як то буде весело! — каже він.

— Напевно, так, — каже Сікстен.

О пів на сьому тато стоїть у передпокої й оглядає себе в дзеркалі з тріснутим склом.

— Не розумію, чого я маю йти в уніформі, — каже він. — У мене дурнуватий вигляд.

— Але ж сьогодні як-не-як твій день народження, — каже Сікстен. — І втягни живіт, якщо можеш. Ти взяв з собою карамельки?

— Узяв, — каже тато. — Так добре?

Юнте бере троянду й засовує її в петельку.

— Тепер добре, — каже він.

Потім тато йде.

— Не забудь, що на квитку зазначено місце, — нагадує Сікстен, перш ніж двері зачиняються.

Сікстен і Юнте біжать цілу дорогу. А потім дуже довго чекають. Їм не хочеться ризикувати, щоб тато, чого доброго, їх побачив. А з іншого боку, не хочеться проґавити цікавої сцени.

Розпашілі й спітнілі, вони сидять у темряві. Сидять всього на два ряди позад тата і дивляться на його потилицю.

Фільм уже почався. Тарзан сидить біля мавпи Чити.

А місце біля тата порожнє.

— Вона не прийшла, — шепче Сікстен.

— Може, просто запізнюється, — шепче Юнте.

Так і є. Бо за хвилю в бічному проході з’являється якась жінка. Рудокоса й кучерява. Вбрана вона в костюм, що облягає тіло. А на грудях у неї теж троянда. Жінка зупиняється біля татового ряду.

— То вона, — шепче Юнте. — Бачиш?

— Ага-а, — шепче Сікстен. — Здається, вона чуттєва.

Вони бачать, як жінка пробирається між сидіннями, а люди підводяться з місць, щоб її пропустити. Діставшись до тата, вона зупиняється, і вони стоять одне навпроти одного.

— Вибач, я трохи запізнилася, — каже вона.

— То пусте, — каже тато. — Але, може, сядеш?

Сікстен і Юнте чують, про що вони говорять. А тоді бачать, як жінка сідає біля тата.

— Тобі подобаються такі фільми? — питає вона.

— Авжеж, — відповідає тато. — «Тарзан» подобається.

— А ти трішки схожий на нього, — каже вона.

Тато щось мимрить, але їм не чути що. А потім виймає карамельку. Тарзан тієї миті їсть банан.

— А вона що робить? — питає Сікстен.

Юнте трохи підводиться.

— Вона бере в твого тата карамельку, — каже він. — І кладе її в рот. Здається, вони сподобалися одне одному!

— Цс-с-с! — шепче Сікстен. — Мабуть, вона щось каже.

Вони бачать, як тато повертає голову до жінки. А потім чують її хрипкуватий голос.

— Я вперше так знайомлюся, — каже вона.

— Он як, — мимрить тато.

— Я ніколи досі не шукала спілкування таким чином, — каже вона. — Власне, трохи страшнувато.

Потім вона кладе руку татові на плече. І притуляється своєю щокою до його щоки.

Тоді тато підводиться. І біжить бічним проходом.

— Агов! Куди ти? — питає жінка.

— У туалет, — відповідає тато.

Тоді жінка теж напівпідводиться.

— Хочеш, я піду з тобою? — питає вона.

Але тато навіть не озирається. Тоді жінка знов сідає. Вона бере бананову карамельку з пакета, який залишив тато. А троянду, яка була в неї на грудях, кидає на підлогу.

— Я нічого не розумію, — каже Юнте. — Так гарно