Читати книгу - "Чаликушу"

наприклад, стара й дуже богобоязлива викладачка музики сестра Матільда. Коли вона звертала свої повні сліз очі до святої Марії й молилася, я, щоб дійняти сердешну вчительку, показувала на мух, які літали перед образом, і казала:

— Ma sœur, нашу любу матір провідали анголи…

А ще одна наша вихователька страшенно любила чистоту й порядок. Проходячи повз неї, я з усієї сили струшувала перо, буцімто гнівалася, що воно не пише, і сніжно-білий комірець бідної сестри рябів чорнильними плямами.

Інша ж сестра боялася різних жуків та комах. Я знайшла в книжці кольоровий малюнок скорпіона й вирізала його ножицями. Потім упіймала в їдальні великого гедзя й приліпила йому на спину той малюнок. На вечірньому уроці я придумала якусь зачіпку, щоб підійти до вчительки, — й залишила гедзя на кафедрі.

Поки сестра розмовляла зі мною, гедзь почав повзти. Нараз бідна дівчина побачила при світлі гасової лампи, як страшний скорпіон, розставляючи клешні й видри-гуючи хвостом, повзе прямо по кафедрі, й заверещала на всю кімнату. Потім ухопила лінійку й щосили ляснула нею гедзя. Потім притулилася спиною до стіни, вхопилася руками за обличчя й на мить знепритомніла.

Тої ночі я довго крутилася в ліжку, лягала то сяк, то так, але заснути не могла. Адже мені сповнилося дванадцять років, і я вже мала якесь почуття сорому й совість. Я не могла забути того, що зробила вчительці. До того ж я розуміла, що мені не минеться. Уранці мене викличуть на допит, і хто знає, що буде.

Уві сні я кілька разів бачила сестру директрису. Насупившись і широко розкривши очі, вона наступала на мене й кричала.

Наступного дня перший урок минув без пригод, а коли закінчувався другий, прочинилися двері й увійшла одна сестра. Вона сказала щось пошепки вчительці, а потім кивнула мені, щоб я йшла слідом. Жах! Згорбившись і прикусивши язика, я підтюпцем побігла з класу. Дівчата хихотіли, а вчителька потихеньку стукала лінійкою по кафедрі й просила зосередитися.

Невдовзі я вже стояла в кабінеті директриси. Але що це? її обличчя зовсім не скидалося на те, яке я бачила уві сні. Мені навіть здалося, наче то не я, а вона затіяла ту шкоду зі скорпіоном, від якої вчителька аж знепритомніла,

На сумному обличчі директриси тремтіли губи. Вона взяла мене за руку й ледь наблизила до себе, наче хотіла обійняти, але відпустила мої пальці й сказала:

— Феріде, дитино… Маю тобі щось сказати… Тяжка звістка… Твій батько трохи хворий… Я кажу трохи, а він, здається, дуже…

Вона перебирала в пучках якогось листа. Здається, їй тяжко було вимовити все до кінця. Нараз вихователька, котра привела мене сюди, затулила обличчя хусткою і вийшла.

Я зрозуміла все. Мені хотілося щось сказати, тільки ж язик не слухався, геть як у сестри директриси. Я повернулася до відчиненого вікна. Між гіллям у осонні шугали ластівки.

Раптом мене охопила якась жвавість.

— Я все зрозуміла, ma soeur… Не журіться… Що ж робити? Усі помремо.

Директриса притисла мене до грудей і довго не відпускала.

Незабаром до пансіону приїхали мої тітки, хоч того дня відвідин і не було. Вони просили, щоб мене пустили додому, але я сама відмовилась, мовляв, скоро екзамени. Хоч, як направду, я не дуже на них і зважала, а бешкетувала того дня чи не більше, аніж завжди. Та так, що на вечірньому уроці мене почало палити. Я склала на парті руки й лягла на них головою, як це роблять ледарі, отак і заснула, навіть не вечерявши.

Літні канікули я провела в Коз-ятаги на віллі тітки Бесіме. З тутешніми дітлахами мені не дуже хотілося знатися. Двоюрідна сестра Неджміє, мовчазна й хвороблива дівчинка, не злазила з материних колін. В цьому вона з своїм братом Кямраном була однакова.

Слава богу, там жило багато переселених з Балкан, їхні діти сходилися до нас у сад, і я вже шаленіла, як хотіла, аж до вечора. Але невдовзі моїх бідних друзів стали зустрічати вкрай погано. Садівнику було наказано вирядити їх за двері. Правда, на маленьких добровольців ця образа не подіяла, і вони знову почали приходити та виманювати мене з двору. А вже на волі бродили ми полями, та лазили через паркани, й крали садовину. Додому я поверталася, вже як поночіло. Обличчя моє було все в плямах, і марно я намагалася подряпаними руками затулити дірки на сукні. Тітка, побачивши мене, мало не рвала на собі коси й наводила, як приклад, Неджміє, котра тільки те й робила, що роззявляла свій рожевий роток та позіхала. А пухнате лискуче волосся робило її ще більше схожою на ледачу кішку. Іншим взірцем гречності, начитаності, шляхетності, делікатності і ще бог знає яких достойностей був Кямран.

Що ж до Неджміє, то й хай би… Врешті-решт, м’якенька, тепла, попеляста кицька. Не злазить з материних колін. Загалом я не могла заперечити собі, що дівчата саме такими й повинні бути.

Але ж цей двадцятирічний Кямран, у якого над тоненькими вустами вже й вус посіявся!

Кямран носив шовкові шкарпетки й замшеві черевики. І коли він ступав своїми маленькими, мов у жінки, ніжками, то так і гнувся у стані, мов гілка. З-за коміра ж виглядала довга біла шия, що робило його вже остаточно схожим більше на дівчину, аніж на юнака. І це дратувало мене. Кров у мене закипала, коли наші родичі та гості одне перед одним вихваляли всі чесноти мого кузена.

А я скільки разів пробігала повз нього, стільки й штовхала, тільки прикидалася, ніби спіткнулася. Я шматувала його книжки та шукала нагоди, щоб учепитися в нього.

«О покірний рабе! — виношувала я в собі погрози. — Хоч на мить не будь мертвим! Ти ж панна! Ось скажи мені щось погане — і я, мов кішка, вхоплюся за твою шию й повалю тебе додолу в куряву! Я вирву тобі чуба, видряпаю оті зелені гадючі очі!»

Я згадувала той день, коли камінь упав йому на ногу, і тремтіла від задоволення й ненависті.

Але він вважав себе вже дозрілим мужчиною й, поглядаючи на мене згори своїми насмішкуватими підступними очима, питав:

— Феріде, доки ж ти будеш поводитися, немов маленька?

«А ти доки будеш такий безвольний і ніжний? Доки твої манери будуть такі вишукані? Ти ж не дівка перед сватами…»

Цього я йому звичайно не сказала. Чотирнадцятирічній дівчинці не гоже в’їдатися на юнака, що так чемно зустрічає її непристойні вчинки. Вряди-годи мені так і хотілося нагородити йому чогось такого… але