Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

що кінчики його крилець тремтять. Маленька Іда обережно підсуває під нього долоньку і кладе його на середину, там, де папілярні лінії схрещуються — вертикальна лінія призначення перетинає лінію серця і трохи далі — лінію життя. Вона часом бавиться з мамою у ворожіння на руці, тому це знає. Заплющує очі й уявляє собі, що із центру долоні пливе життєдайний туман. Легенький метелик купається в ньому, туман змиває з нього зиму і порох, повертає йому життя. Її збудження наростає, і вона нарешті відчуває якийсь рух, ніжне нервове тремтіння і, коли розплющує очі, бачить, що крила справді рухаються, хочуть ще більше випростуватися, охопити весь простір. Метелик безпорадно мандрує її долонею, тупцює вперед і назад, описує кола на посадковому майданчику. Іда обережно рухається, тамуючи подих. Відчиняє вікно і простягає долоню з метеликом. Вливаються хвилі свіжого повітря, легкі повіви вітру. Метелик оживає, відчуває сонячний простір і тепло, починає тріпотіти крилами, Іді калатає серце, вона тамує подих. Очі спинаються на її середнього пальця і хвильку досліджують смуги повітря, як пілот, який чекає відповідного моменту, щоб стартувати. “Лети, лети”, — каже вона до нього, але метелик опирається, махає крильцями, тонкими ніжками ще тримається пальця, неслухняний. Нарешті неохоче в заповільненому темпі відривається від опори і летить вперед, спочатку падає вниз, але за мить злітає — Іда бачить його на висоті даху — описує там кілька кіл і нарешті летить до комина. Дівчинка бічним зором бачить ліворуч маленьку тінь. Усе відбувається дуже швидко. Коричнева пташка, завбільшки з горобця, з помаранчевим хвостом, підлітає до ошелешеного метелика і м’яко хапає його, ніби це несений вітром клаптик паперу. Потім зникає за будинком.

Іда стоїть, розгублена, із простягнутою в повітря рукою.

Сідає на ліжку, збирає свої речі й починає вдягатися. Холодно, яблучна волога прилипає до шкіри, тепер Іда відчуває, що цей запах — провісник життя.

Це була дурна необдумана ідея, щоб у таку погоду їхати оглядати старий будинок. Немудрий сентименталізм, бо дому вже може й не бути — коли його продавала, ледве тримався купи. А навіть коли є, то живуть там якісь чужі люди, які приїхали з міста на канікули і такий візит для обох сторін буде незручним. Побачить сіни, поколоті в’язками нарт і київ, наплечники в кухні, чужі шкарпетки, що сушаться над піччю. Розвалили кахельну піч і замість неї поставили норвезького чавунного п’єцика. Може, зробили ремонт, і нічого вже там немає з того, що вона могла б розпізнати.

А коли б навіть було так само, як раніше, то що з тим зробить? Де помістить ті образи, з чим їх поєднає, як впорядкує непотрібні спогади. Одягаючи спідницю, усміхається сама до себе — її мама їздила на схід оглядати покинуті місця. Батько не хотів. Вона згадує німців, які щоліта відвідували ці околиці, дивилися, фотографували, сканували місцевість, впевнюючись, що той минулий світ, який існує в їхній свідомості, викидає якоря назовні, що вони не потрапляють під уплив лагідної параної, живучи спогадами і снами, під іронічним поглядом власних дітей. “Це має бути магічна віра, що хоч на мить людям вдасться повернути час і доторкнутися до того, що було”, — думає Іда. Суть всіх релігій — не воскресіння, не спасіння, а спроба повернути час, зробити так, щоб він кусав власного хвоста і постійно повторював те, що вже колись говорив, навіть якщо це було не до кінця зрозуміле белькотіння. Її мама поверталася з цих подорожей бадьора і ніби молодша. Чи їй справді вдавалося повернути час? Чи це був східний шабаш, на якому викликали минуле, і чи це завдяки йому на маминому обличчі з’являлась підступна усмішка?

Іда пробує відтворити на своєму обличчі ту мамину гримасу. Тренує дрібні м’язи обличчя. Шукає дзеркало, але в кімнаті його немає, тому підходить до вікна. Все одно не бачить у ньому свого обличчя, а може бачить, тільки не звертає на себе уваги. З туману з’являється чимале подвір’я, порожнє, присипане свіжим снігом, заховане від її погляду білим полотном. Вище, понад будівлями, бачить гору, високу, хоч її вершина зникає в імлі. Її стрімкі схили — гладкі, порослі тільки маленькими деревцями, які виглядають звідси як коми, нервово поставлені рисочки на чорно-білому шкіці. Виступають понад дахами гаражів, понад будинками і поламаними підйомниками шахт. Іда, загіпнотизована тим краєвидом, чекає, мерзнучи, поки туман підніметься ще вище та відкриє вершину. Але минає хвилина і виглядає так, що показ уже закінчується — вибілена сірість спливає лагідними повільними каскадами вниз і закриває те, що так неохоче показала.

Іда обережно йде сходами вниз — вони стрімкі й погано освітлені, на них лежать рештки червоного хідника. Відчуває запах паленого дерева і, коли відчиняє знайомі двері до кухні, їй в обличчя вдаряє хвиля теплого повітря, що пахне живицею. Підноситься запах вареної картоплі, яка легко парує у баняку на гарячій блясі, пахне каша, яка булькає, вже майже готова, — Іда піднімає накривку і переконується у цьому. З’їла би сам запах, бо каша не виглядає апетитно — сіра мішанина.

Господарів немає. Постіль пса, Іни, порожня. Іда хоче виглянути у вікно, але за шибами панує туманна сірість, за вторгненням якої вона спостерігала нагорі. Лікарня, вона згадує лікарню з дитинства, де всі шибки були пофарбовані набіло.

Батьки завезли її до лікарні й залишили. Плакала цілу ніч і цілий день, болісно розчарована, що могли так зробити. Наступного дня, ослаблена від плачу і гарячки, почала уявляти собі, що померла і що бачить похоронну процесію і свою домовину та, звичайно, бачить їх обох: свою гарну неспокійну маму, яка тепер заточується з жалю і шкодує, ох, як вона шкодує, і батька з обличчям у мокрих від сліз долонях, і дітей з цілої школи, і вчителів, і лікарів, і медсестер. Думка про власну смерть — добра, терпко-солодка, як молодий аґрус, як перші яблука.

Через такі вікна нічого не видно. Тому сидить коло столу, вкритого витертою цератою, і розглядає приміщення, чекаючи на окріп. Немає тут нічого зайвого, нічого розкішного — може, тільки календар: крикливі кольори зі знімками вишуканих страв. На березень припадає риба, викладена на продовгуватому полумиску, її запечене мертве тіло оживляють жовті скибки цитрини і зелені гілочки петрушки. Зелене і жовте на календарі — єдині кольорові плями в тій безбарвній кухні, осліплій, з більмом на вікнах. На гачках над бляхою висять фаянсові горнятка: бере одне і наливає собі води з крана. Жадібно п’є,