Читати книгу - "Пасажир"

розкриту долоню. То був цілком приязний жест, але його порухи здійняли такий вітер, що Фрер жахнувся.

— А про що тут міркувати? Я згоден. Я вірю тобі, лікарю. Завтра зустрінемося.

Чоловік замкнувся у вбиральні, що була в холі відділення швидкої допомоги. Він сидів там уже півгодини й геть відмовлявся виходити. Фрер стояв перед коміркою. Поруч переступав з ноги на ногу слюсар із валізкою знаряддя в руці. Після численних закликів і попереджень, що залишилися без відповіді, Фрер звелів слюсареві ламати двері. Чоловік сидів на долівці біля унітаза, зігнувши коліна й обхопивши руками голову. Світла в комірці не було. У тісному закутку стояв страшенний сморід.

— Я психіатр, — сказав Фрер, плечем зачиняючи за собою двері. — Вам потрібна допомога?

— Катайте звідсіля.

Фрер присів на одне коліно, намагаючись не втелющитися в калюжу сечі.

— Як вас зовуть?

Мовчання. Чоловік так само стискав долонями голову.

— Ходімо до мого кабінету, — запропонував Фрер і поклав чоловікові руку на плече.

— Катайте, я вам сказав!

У чоловіка вочевидь були проблеми з вимовою. Він дуже шепелявив, наче рясно зрошував слиною кожен промовлений склад. Здригнувшись від дотику, він звів голову. Навіть у пітьмі Фрер побачив його потворне обличчя. Брезкле і виснажене, воно ніби аж перехнябилося і складалося з окремих клаптів, що були зшиті нашвидкуруч поміж собою.

— Підводьтеся, — звелів він.

Чоловік витягнув шию вперед, і все стало зрозуміло. Вона була геть понівечена: криваві садна, ґулі, забої. Просто жах.

— Довіртеся мені, — сказав Фрер, насилу стримуючи відразу.

Ні, це не опіки, подумалося йому, це, напевно, лепра. Страшенна недуга, що з’їдає людину, поступово нівечачи її подобу. Та, примружившись, він збагнув, що помилився: шрами і вавки були несправжні. Той чоловік зібгав шкіру на шиї, а потім склеїв її синтетичним клеєм. Він сам заподіяв собі цю шкоду, щоб люди повірили, що в нього такий тяжкий стан, і поклали до стаціонару. Синдром Мюнхгаузена, виснував психіатр, потім повторив:

— Ходімо.

Чоловік, нарешті, підвівся. Фрер відчинив двері, з полегшенням повертаючись до світла і відносно чистого повітря. Обоє переступили порога вбиральні. Він вийшов з клоаки, та не з жахіття. Цілісіньку годину розмовляв із тим склеєним чоловіком і впевнився у правильності попереднього діагнозу. Той ладен був піти на все, аби лиш його поклали до лікарні й піклувалися про нього. Поки що Фрер послав його до лікарні Пеллеґрена, щоб там узялися до його обличчя та шиї, бо клей уже почав нівечити тіло.

Пів на шосту.

Фрер здав чергування у швидкій допомозі й повернувся до свого відділення. Влаштувався у своєму КП (консультаційному пункті), де був розташований його кабінет і секретаріат. Не було ні душі. Він з’їв канапку, потроху приходячи до тями після пережитого жахіття. В університеті йому казали: «Звикнеш до всього». Та його це поминуло. Він так і не звик. Ще й надто, що далі, то гірше йому велося. Його вразливість на божевілля обернулася тонкою надчутливою мембраною, що постійно зазнавала подразнення, а може, й зараження…

Шоста година.

Знову відділення швидкої допомоги.

Тут усе було більш-менш спокійно. Усього декілька пацієнтів — прийшли самі. Він уже знав їх. За півтора місяця вже встиг познайомитися з цією категорією хворих. У лікарні вони отямлюються, потім виписуються, та вдома припиняють вживати нейролептики і знову зсуваються з глузду. І знову «добридень, лікарю».

Сьома година.

Ще трохи, та й край. Від утоми в нього вже й повіки злипалися. Він згадав ковбоя з амнезією. Щоправда, він і не переставав думати про нього цілий день. Цей випадок його зацікавив. Замкнувшись у кабінеті, він знайшов номери поліційної дільниці на майдані Капуцинів і попросив до телефона Ніколя Пеляса, того самого капітана, що склав протокола затримання невідомого чолов’яги. Йому сказали, що цієї суботи в того капітана вихідний. Фрер наполіг, і йому продиктували номера капітанового мобільника.

Пеляс відповів після другого гудка. Матіас назвав себе.

— І що вам треба? — невдоволено запитав той.

Мабуть, він не любив, щоб його турбували вихідного дня.

— Мені хотілось би знати, чи ви просунулись у розслідуванні.

— Я зараз удома. Дітей гляджу.

— Але ж ви почали розробляти якісь версії. І, напевне, маєте вже якісь результати.

— А вас хіба це стосується?

Фрер насилу змусив себе розмовляти спокійно.

— Я відповідаю за цього пацієнта. Лікувати його — моя робота. А це, зокрема, означає, що необхідно з’ясувати його особу й допомогти йому повернути пам’ять. Ми з вами в цьому ділі партнери, розумієте?

— Ні, не розумію.

Фрер вирішив підійти з іншого боку.

— В районі зареєстровано випадки зникнення людей?

— Ні.

— Ви зв’язувалися з асоціаціями, що опікуються безпритульними?

— Якраз робимо це.

— Вокзали біля Бордо ви перевірили? Може, поміж пасажирами потягів є свідки того, що сталося?

— Ми надіслали запит.

— Оголошення подали? У мережі? З вашим номером телефона? А звернулися…

— Коли в нас не стане власних ідей, ми вам зателефонуємо.

Фрер удав, ніби не помітив сарказму, і підступив до супротивника з іншого флангу.

— Ви отримали результати аналізу крові на ключі й телефонному довіднику?

— Кров першої групи. Резус позитивний. Така кров може бути у половини населення Франції.

— Якісь злочини вночі скоювалися?

— Ні.

— А довідник? Ви не помітили, може, в ньому щось позначено? Якась окрема сторінка? Чиєсь прізвище?

— У мене таке враження, наче вам кортить погратися в детектива.

Матіас зціпив зуби.

— Я лише намагаюся з’ясувати особу цієї людини. Ще раз повторюю: у нас із вами та сама мета. Завтра я збираюся провести з ним сеанс гіпнозу. Якщо у вас є хоч якісь вказівки, бодай якась інформація, що допоможе мені правильно дібрати запитання, зараз саме пора поділитися зі мною.

— Нема в мене нічого, — буркнув поліцай. — Скільки вже вам казати це?

— Я телефонував до комісаріату. Мені здалося, наче сьогодні цією справою взагалі ніхто не клопочеться.

— Я виходжу працювати завтра, — дуже невдоволено відтяв Пеляс. — І я проваджу цю справу.

— А що ви зробили з довідником і ключем?

— Прискорили юридичну процедуру й оформили постанову про конфіскацію.

— А якщо простіше?

Поліцай реготнув, вочевидь, те запитання його розвеселило.

— Зараз над цим працюють криміналісти. Результати будуть у понеділок. Влаштовує вас це?

— Я можу розраховувати на те, що, тільки-но з’явиться нова інформація, ви поділитеся нею зі мною?