Читати книгу - "Пасажир"

class="p1">— Гаразд, — примирливо відказав Пеляс. — Та це обопільна домовленість. Якщо вам поталанить щось витягнути з нього тим вашим гіпнозом, ви зобов’язуєтеся мені зателефонувати. — І, трохи подумавши, докинув: — Це у ваших інтересах.

Матіас усміхнувся. Рефлекс погрози. До кожного поліцая треба було б застосувати психоаналіз, щоб з’ясувати, які причини спонукали його обрати цю професію. Фрер пообіцяв зателефонувати, коли щось дізнається, і продиктував свої координати. Ні той, ні той не вірили, що таке співробітництво буде. Кожен був сам за себе, і нехай переможе найдужчий.

Фрер повернувся до відділення швидкої допомоги. Залишилося протриматися дві години. Добра новина полягала в тому, що його чергування скінчиться до початку великого сум’яття. Адже це суботній вечір. Він оглянув декількох пацієнтів, призначив кому антидепресанти, кому заспокійливе і відправив їх у палати.

Десята вечора.

Матіас привітався з лікарем, що прийшов його змінити. І повернувся до свого кабінету. Імла так і стояла надворі, не поступаючись ані дюймом завойованого простору. Увечері вона, здається, навіть густішою стала. Фрер навіть подумав собі мимохідь, що це через ту мжичку так усе шкереберть ішло в нього цілий день. Таке, наче самісінька реальність розпливалася, губила свої контури.

Він скинув халата. Потім зібрав свої речі. Удягнув плаща. Перш ніж піти, вирішив заглянути ще раз до чолов’яги у стетсонівському капелюсі. Пішов до свого відділення й піднявся на другий поверх. У коридорі ще відчувався дух їдальні, що перемежовувався зі звичним смородом сечі, ефіру та ліків. То тут, то там чутно було м’яке шелепання капців по лінолеуму, бубоніння телевізора, бряжчання металевих смітниць, де нишпорили збирачі недопалків.

Раптом на Фрера налетіла якась жінка. Він аж сахнувся, та відразу ж упізнав її. Містенге. Так усі тут її звали. Яке її справжнє громадянство, він зараз не пам’ятав. Шістдесят років. З них сорок вона збула на заході країни. Нешкідлива, дарма що її зовнішність хоч кого могла перелякати. Розпатлані сиві коси. Брезкле землисте обличчя. Жорстокі очі з поволокою, які палають несамовитим, гарячковим блиском. Жінка вхопила його за рукава плаща.

— Спокійно, Містенге, спокійно, — мовив він, вивільняючи рукава з її чіпких пальців. — Вам пора в ліжко.

З її горлянки вирвався регіт, наче кров бурхнула з роззявленої рани. Та регіт відразу обернувся обуреним сичанням, а потім його заступило сумовите зітхання.

Фрер міцно тримав її за руку — від неї тхнуло маззю і давньою сечею.

— Ви не забули ковтнути пігулки?

Скільки разів щодня повторював він ці слова? То вже було не запитання, а прохання, моління, заклинання. Він допровадив Містенге до її палати й, не чекаючи, аж поки вона скаже щось, зачинив двері.

І побачив, що автоматично прихопив із собою тривожну магнітну картку. Варто тільки торкнутися нею залізної поверхні батареї чи водопровідної труби, і сюди примчить цілий гурт санітарів. Він пересмикнув плечима і сховав картку до кишені. Питається, яка різниця поміж його професією і працею в’язничного наглядача?

Він дістався до палати ковбоя. Тихо постукав у двері. Відповіді не було. Обернувши клямку, увійшов до неосвітленої кімнати. Чолов’яга лежав на ліжку, величезний і непорушний. Поруч долі стояли ковбойські чоботи і лежав стетсонівський бриль. Наче двоє хатніх звірят.

Тихенько, щоб не налякати велетня, Фрер підійшов до його ліжка.

— Мене звати Мішель, — прошепотів здоровань.

Він несподіванки Фрер аж сахнувся.

— Мене звати Мішель, — повторив чолов’яга. — Я оце поспав із годинку чи дві, й ось вам результат. — Він обернув голову до лікаря. — Непогано, правда ж?

Матіас відкрив портфеля, дістав блокнота і ручку. Очі його потроху звикали до темряви.

— Мішель — це твоє ім’я?

— Ні. Прізвище.

— Як воно пишеться?

— Мішелль.

Фрер записав, хоч і не дуже вірив хворому. Надто вже швидко воно згадалося. Найпевніше, це якийсь спотворений клапоть пам’яті. А може, і геть вигадка.

— Щось іще тобі згадувалось уві сні?

— Ні, більш нічого.

— Щось тобі снилося?

— Здається, так.

— І що?

— Те саме, лікарю. Біле село. Вибух. І моя тінь залишається на мурі…

Він промовляв повільним, тягучим і якимось аж напівсонним голосом. Матіас записував. Погортати літературу зі сновидінь. Пошукати легенди, пов’язані з тінями. Він уже знав, до чого візьметься цього вечора. Звівши голову від нотаток, прислухався: велетень дихав глибоко і спокійно. Заснув. Фрер відступив на крок. Добра прикмета. Може, завтрашній сеанс гіпнозу дасть результати.

Він вийшов у коридор і подався до виходу. Лампи вже погасили. Спати.

На вулиці огорнуті туманом пальми та ліхтарі здавалися вітрилами величезного примарного корабля. Фрер згадав про художника Крісто, що написав в імлі міст Пон-Неф або рейхстаг. Раптом його осяяла чудернацька думка. А може, це дух того амнестика, імла його пам’яті, огортав шпиталь та все місто?.. І Бордо тепер накритий цим пасажиром туману…

На шляху до паркувального майданчика Фрер раптом зупинився.

Їсти він не хотів, їхати додому теж.

То ліпше буде перевірити негайно перші крихти інформації.

Він повернувся до свого КП, замкнувся в кабінеті, сів, не скидаючи плаща, перед комп’ютером і під’єднався до медичної довідково-інформаційної системи, де зберігалася інформація про кожного пацієнта, який був госпіталізований на території Франції, а також про лікування, яке йому призначили.

Ніякого Мішелля він тут не знайшов.

Фрер ніколи не користувався цією програмою. Можливо, є обмеження доступу, зважаючи на конфіденційність деяких даних. Зрештою, недоторканність приватного життя у Франції ще не скасували.

Ця перша невдача спонукала копнути глибше. Під час затримання в чолов’яги з розвідним ключем не виявилося ніяких документів. Одежина в нього була зношена. До того ж його видублена шкіра і засмаглі на сонці руки потверджували, що він багато часу проводив надворі. Волоцюга?

Матіас узяв слухавку і зателефонував до комунальної ради соціальної допомоги населенню, що діяла цілодобово. Він назвав ім’я. Поміж особами без певного місця проживання, зареєстрованими на території Аквітанії, ніякого Мішелля не було. Він зв’язався з відділом соціальної реабілітації, потім із спеціалізованим відділом невідкладної допомоги. Усі ці служби діяли цілу добу, проте в жодній з них не було ніякого сліду Мішелля.

Фрер знов увімкнув комп’ютера й увійшов в інтернет. Поміж абонентами телефонної мережі країв Аквітанії та Південь-Піренеї людини з таким прізвищем теж не було. Матіаса це не здивувало. Як він і очікував, чолов’яга несвідомо спотворив своє прізвище. На цьому етапі короткі просвітлення в його пам’яті могли мати лише фрагментарний характер.

Матіасові спала на думку ще одна ідея. Як написано у поліційному протоколі, коли чоловіка