Читати книгу - "Викрадачі"

життя займався бігом, і це допомагало мені залишатися відносно струнким і міцним. А долі я був удячним за те, що волосся в мене залишалося густим, наполовину русявим і лише наполовину — сріблястим, а жінки й досі задивляються на мене на вулицях. Та попри все це я беззастережно належав до них, до когорти своїх старих друзів, які досягли середнього віку.

Ось чому я відповів «так», коли Джон зателефонував мені того вівторка й попросив зробити йому послугу. Мене зацікавило те, що він розповів про Роберта Олівера, проте не менше мене цікавив мій обід та можливість сісти зручніше й перепочити після вранішнього клопоту. Ми ніколи не чуємо по-справжньому, коли нас кличе доля, еге ж? Так би висловився мій батько, сидячи в своєму кабінеті в Коннектикуті. І наприкінці робочого дня, коли збори були вже позаду, я майже не згадував про розмову з Джоном. Замість граду йшов дрібненький дощ, під стіною саду бігали білки, перестрибуючи через декоративні вази.

Я швидко повернувся з роботи додому, скинув у передпокої пальто — тоді я ще не був одружений, тому ніхто не вітав мене біля дверей, а в ногах ліжка не висіла запашна блузочка, яку дружина носить удень. Я залишив сушитися в передпокої свою парасольку, з якої так і струменіла вода, помив руки й зробив собі бутерброд з лососиною на грінці. Потім пройшов до студії й узяв свій пензель — і тільки тоді, тримаючи в пальцях тоненький і гладенький дерев’яний інструмент, я згадав про свого майбутнього пацієнта, художника, який замість пензля схопив у руки ніж. Я поставив свою улюблену музику — сонату для скрипки ля-мажор Франка[15] — й змусив себе забути про пацієнта. День видався довгим і дещо порожнім, доки я не почав заповнювати його кольором. Але завжди буває завтра, якщо ти ще не помер, і назавтра я зустрівся з Робертом Олівером.

Розділ З

Марлоу

Він стояв і дивився у вікно своєї нової палати, безвольно опущені руки весь час сіпались. Коли почув, що увійшов, то обернувся. Мій новий пацієнт був високим на зріст — десь метр вісімдесят п’ять, — могутньої статури; дивлячись на мене згори вниз, він трохи горбився, немов бик, що ось-ось кинеться в бій. У руках і плечах відчувалася сила, яку він ледве стримував, на обличчі написані впертість та самовпевненість. Шкіра в зморшках, засмагла. Густе-прегусте хвилясте волосся майже чорного кольору, ледь припорошене сивиною, стирчало з одного боку далі, ніж з іншого, немов він його постійно куйовдив. Одягнений він був у мішкуваті оливкові штани з вельвету, жовту бавовняну сорочку й вельветовий піджак з латками на ліктях. Ноги взуті у важкі шкіряні черевики.

Одяг Роберта був забруднений олійними фарбами: плямами жовто-брунатного, небесно-блакитного й блідо-жовтого, — і ті кольори яскраво вирізнялися на підкреслено тьмяному тлі. Під нігтями також сліди фарби. Стояв він неспокійно, переступаючи з ноги на ногу, час від часу схрещуючи руки на грудях, так що латки ставали помітними. Пізніше дві жінки розповідали мені, що Роберт Олівер — найелегантніша людина з усіх, кого вони тільки знали, і я здивувався: що ж такого помічають жінки, чого я не помітив? На підвіконні за його спиною лежав стосик крихких на вигляд паперів. Я подумав, що то, напевно, і є «старі листи», які згадував Джон Ґарсіа. Я підійшов ближче, й Роберт подивився на мене впритул. Уперше, але не востаннє, у мене з’явилось таке відчуття, що ми з ним обоє вийшли на ринг. Очі його миттєво зробились яскравими й виразними, засяяли насиченим золотаво-зеленим кольором, але в той же час налилися кров’ю. І майже враз обличчя замкнулося, він відвернувся від мене.

Я назвав себе й простяг до нього руку.

— Як ви сьогодні почуваєтеся, містере Олівер?

Трішечки затримавшись, він потис мені руку, але нічого не відповів. Здавалося, ним оволоділи млявість і незадоволення; він склав руки на грудях і притулився до підвіконня.

— Вітаю вас у «Ґолденґров». Радий, що мені випала нагода з вами познайомитися.

Він подивився мені в очі, проте знову нічого не відповів.

Я сів у крісло в куточку й пильно роздивлявся його кілька хвилин, перш ніж знову заговорити.

— Я щойно прочитав вашу картку від доктора Ґарсіа. Наскільки я зрозумів, минулого тижня у вас був дуже важкий день, тому ви й опинились у лікарні.

На це він відповів усмішкою зацікавленості й уперше промовив до мене:

— Так. У мене був важкий день.

Досягнуто першої мети: він заговорив. Я опанував себе, намагаючись не виявляти ані задоволення, ані подиву.

— Ви пам’ятаєте, що саме сталося?

Він продовжував дивитися мені прямо в очі, але на обличчі не відбивалося будь-яких емоцій. Дивне було в нього обличчя — десь посередині між грубим і витонченим, дивною була кісткова будова цього обличчя, а ніс довгий і водночас широкий.

— Дещо.

— Можливо, ви хочете мені про це розповісти? Я тут задля того, аби вам допомогти: спершу тим, що буду слухати вас.

Він не відповів.

— Ви хочете мені про це розповісти? — повторив я. Він, як і раніше, мовчав, і я спробував по-іншому. — Про те, що ви у той день намагалися зробити, написали в газетах — ви це знаєте? Я не прочитав статтю відразу сам, але тепер хтось дав мені вирізку. Ви потрапили на четверту сторінку.

Він потупив очі.

— Заголовок, якщо не помиляюсь, — вів я далі, — був такий: «Художник вчинив напад на картину в Національній галереї».

Він несподівано розсміявся, і той сміх лунав на подив приємно.

— У певному сенсі, так і було. Але ж я її навіть не торкнувся.

— Охоронець устиг перехопити вас, так?

Він кивнув.

— А ви почали від нього відбиватися. Вам не хотілося, щоб вас відтягли від тієї картини?

Цього разу на його обличчі з’явився новий вираз: воно зробилося похмурим, він прикусив куточок губи.

— Дійсно.

— Здається, на картині зображено жінку. Що ви відчували, коли кинулися на неї? — Цим питанням я намагався захопити його зненацька. — Що саме налаштувало вас на такий вчинок?

Реакція Роберта була так само несподівана. Він сіпнувся, немов намагаючись струсити із себе дію м’яких транквілізаторів, тоді розправив плечі. В ту мить він здавався напрочуд владним, і я переконався, що він може налякати будь-кого, якщо його розлютити.

— Я зробив це заради неї.

— Заради тієї самої жінки? Ви бажали її захистити?

Мовчанка.

— Ви хочете сказати, — не відчіплявся я, — що якимось чином відчули її бажання, ніби хтось вчинив напад на неї?

Він опустив очі й