Читати книгу - "Викрадачі"

зітхнув так, начебто йому було боляче навіть дихати.

— Ні. Ви не розумієте цього. Я не нападав на неї. Я зробив це заради жінки, яку кохаю.

— Заради іншої? Задля вашої дружини?

— Думайте, що собі хочете.

Я не зводив з нього погляду.

— Ви відчували, що робите це заради своєї дружини? Колишньої дружини?

— Можете з нею побалакати, — промовив він так, ніби йому було байдуже, розмовлятиму я з нею чи ні. — Якщо захочете, можете побалакати навіть із Мері. Можете дивитись на картини, якщо забажається. Мені байдуже. Можете розмовляти взагалі з ким хочете.

— А хто це — Мері? — спитав я. Його колишню дружину звали не так. Я трошки почекав, але він нічого не відповів. — Ті картини, які ви згадали — то її портрети? Чи ви маєте на увазі картину в Національній галереї?

Він стояв переді мною, не кажучи ні слова, і дивився кудись понад моєю головою.

Я чекав. Коли це потрібно, я здатен чекати, немов скеля. Хвилини за три-чотири я спокійно зауважив:

— Знаєте, я сам художник.

Я нечасто кажу про це, зрозуміло, і тим паче при першому знайомстві. Але тут я вирішив, що варто піти на ризик.

Він кинув на мене швидкий погляд, чи то із цікавістю, чи то з відразою, а потім опустився на ліжко, простягся на весь свій зріст на простирадлі, не скинувши черевиків, і поклав голову на руки, дивлячись угору, немов на чисте небо.

— Я впевнений, що тільки якісь надто складні обставини змусили вас вчинити напад на картину, — таке твердження теж було ризикованим, але я й тут вирішив, що воно того варте.

Роберт заплющив очі й перекотився на інший бік, спиною до мене, начебто збираючись перепочити. Я почекав. Згодом, переконавшись у тому, що він не розмовлятиме далі, я підвівся.

— Містере Олівер, я тут у будь-який час, якщо буду вам потрібний. А ви тут для того, щоб ми могли про вас піклуватися й допомогти вам одужати. Будь ласка, не вагайтеся викликати мене через сестру. Незабаром я знов прийду до вас. Можете мене просто покликати, якщо вам набридне бути на самоті. А розмовляти більше немає сенсу, доки ви не будете до цього готові.

Не було змоги здогадатися, повірить він моїм словам чи ні. Коли я прийшов назавтра, сестра доповіла, що він не розмовляв з нею весь ранок, утім, трохи поснідав і виглядав спокійним. У мовчанку він грав не тільки зі самими сестрами — зі мною він також не розмовляв, ні того дня, ані наступного, ані наступні дванадцять місяців. Протягом усього того часу колишня дружина жодного разу його не відвідала. Взагалі ніхто його не відвідував. Як і раніше, Роберт виявляв багато ознак клінічної депресії, а часом траплялися напади мовчазного збудження і, можливо, тривоги.

Майже весь час, поки він був у нашій лікарні, я ніколи не розглядав серйозно можливість звільнити Роберта від мого нагляду — частково тому, що не був упевненим, чи не становить він небезпеки для себе самого та для інших, частково ж через свої власні почуття, які час від часу міцнішали; про них я ще згодом розповім — я вже визнав раніше, що маю причини вважати цю розповідь особистою справою. У перші тижні я продовжував давати йому той нормотимічний препарат, який призначив іще Джон, продовжував і лікування антидепресантом.

У єдиній медичній картці від попереднього психіатра, що її переслав мені Джон, зазначалося, що в хворого виявлено важкий поворотний афективний розлад[16] і те, що його намагалися лікувати літієм — від цього препарату Роберт відмовився за кілька місяців, пояснивши, що ліки викликають сильну втому. Поряд із цим, у картці було сказано, що хворий зазвичай буває цілком адекватним, працював викладачем у невеличкому коледжі, продовжував роботу над новими картинами, намагався порозумітися зі своєю родиною та колегами. Я сам зателефонував його попередньому психіатру, але той виявився дуже заклопотаним і небагато мені розповів, окрім одного: свого часу він виявив, що Олівер — незацікавлений хворий. Він з’являвся до лікаря виключно на прохання своєї дружини і припинив ці відвідування ще до того, як розлучився з нею, а це трапилося вже понад рік тому. Роберт жодного разу не проходив тривалого курсу психотерапії і не лікувався в стаціонарі. Його лікар навіть не знав, що Роберт більше не живе в Ґрінхілі.

Тепер Роберт приймав ліки без заперечень, з таким само відсутнім виглядом, як і їжу — незвичний прояв співпраці з лікарями у хворого, який так уперто тримався за свою «обітницю мовчання». Їв він мало, із цілковитою байдужістю, але попри всю депресію суворо дотримувався чистоти. З іншими хворими не спілкувався зовсім, проте щоденно гуляв під наглядом медсестри — і коридорами, й на лікарняному подвір’ї; часом він сідав у великій вітальні, займаючи стілець у сонячному кутку.

У періоди збудження, які спершу повторювалися щодня або через день, він вимірював кроками палату, стискав кулаки, тіло його помітно тремтіло, а обличчя тіпалося. Я пильно стежив за ним і вимагав того самого від персоналу лікарні. Одного ранку Роберт розбив кулаком дзеркало у ванній кімнаті, хоча сам не поранився. Іноді він сідав на краєчок свого ліжка, сховавши обличчя в долонях, і кожні декілька хвилин підскакував, щоб подивитися у вікно, а потім знову сідав, піддаючись відчаю. Коли ж він не був збудженим, то ставав млявим.

Єдина річ, яка, здається, цікавила Роберта Олівера, — то був стосик старих листів, які він постійно тримав під рукою, часто відкривав їх і читав. Не раз і не два, коли я приходив до нього, він тримав перед собою листа. Якось у ті перші тижні я помітив, перш ніж він устиг скласти листа й повернути його до вицвілого конверта, що сторінки вкриті чітким красивим почерком, а чорнило коричневого кольору.

— Мені впало в око, що ви частенько читаєте одне й те саме — ці листи. Це щось старовинне?

Він накрив стос листів рукою й відвернувся вбік, а на обличчі відобразилося таке страждання, яке я нечасто бачив за багато років роботи з пацієнтами. Ні, виписувати його не можна, незважаючи на те, що він іноді кілька днів поспіль був цілком спокійним. Іноді вранці я пропонував йому поговорити зі мною — безуспішно, — а іноді приходив просто посидіти з ним разом. Кожного дня (крім вихідних) я питав, як він почувається, й з понеділка по п’ятницю він дивився убік, на найближче вікно.

Така поведінка малювала яскраву картину душевного неспокою, але що викликало такий