Читати книгу - "Немезида"

під вісімдесят», — подумав він.

— Я завжди трохи засапуюся, коли підіймаюся сходами.

— Будинок у нас старий, — сказав містер Бродриб тоном вибачення. — Ліфта немає. Але ми фірма з дуже давньою історією, і нам не хочеться запроваджувати сучасні новинки, чого, можливо, й очікують від нас наші клієнти.

— Тут у вас навіть дуже зручно й затишно, — чемно відповіла міс Марпл.

Вона сіла на стілець, якого підсунув їй містер Бродриб. Шустер, щоб не заважати розмові, залишив кімнату.

— Сподіваюся, на цьому стільці вам сидіти зручно, — сказав Бродриб. — Я трохи закрию штору, гаразд? Сонце, як мені здається, світить вам прямо в очі.

— Дякую, — сказала міс Марпл цілком щиро.

Вона сиділа, за своїм звичаєм, геть випростана. На ній був легкий твідовий костюм, перлове намисто й невеличкий оксамитовий капелюшок.

«Звичайна собі провінційна дама, — подумав Бродриб. — З найкращих. Приємна старушенція. Може, з деякими відхиленнями, а може, і ні. Погляд у неї розумний і проникливий. Цікаво, де Рейфаєл її відкопав? Якась його родичка, а може, вони родом з одного села?»

Поки ці думки промайнули в його голові, він намагався розважити гостю такою собі вступною розмовою про погоду, про надто ранні приморозки в цьому році та іншою балаканиною, що, як йому здавалося, була доречною.

Міс Марпл належно підтримувала цю світську розмову, чекаючи, коли ж нарешті їй повідомлять, навіщо її сюди покликали.

— Ви, звичайно ж, намагаєтеся вгадати, у чому причина нашої сьогоднішньої зустрічі, — сказав Бродриб, пересунувши якісь папери, що лежали перед ним на столі. — Ви, звісно, чули про смерть містера Рейфаєла, а може, прочитали повідомлення про неї в газеті.

— Я прочитала про неї в газеті, — відповіла міс Марпл.

— Він був, я так розумію, вашим другом?

— Я познайомилася з ним лише рік тому. У Вест-Індії, — сказала міс Марпл.

— Так. Я пригадую. Він туди їздив лікуватися, якщо не помиляюся. Можливо, йому там трохи й полегшало, але він на той час уже був тяжко хворою людиною, безнадійно хворою, як вам, певно, було відомо.

— Авжеж, було, — підтвердила міс Марпл.

— Ви добре знали його?

— Ні, — сказала міс Марпл. — Не так уже й добре. Ми були сусідами в готелі. Іноді ми розмовляли. Я більше ніколи не зустрічалася з ним, після того як повернулася до Англії. Знаєте, я живу дуже спокійним життям у своєму селі, а він, мені здається, був цілком поглинутий своїм бізнесом.

— Він працював у бізнесі дуже успішно, я сказав би, до свого останнього дня, — підтвердив Бродриб. — Він був справжнім генієм грошових оборудок.

— Я анітрохи не сумніваюся, що він справді ним був, — погодилася міс Марпл. — Я відразу зрозуміла, що це людина, обдарована надзвичайними здібностями.

— Не знаю, чи маєте ви бодай якесь уявлення — чи містер Рейфаєл коли-небудь вам щось казав про ту пропозицію, яку він доручив мені вам зробити?

— Не уявляю, — сказала міс Марпл, — яку саме пропозицію міг би зробити мені містер Рейфаєл. Це здається мені малоймовірним.

— Він був дуже високої думки про вас.

— Мені приємно це чути, але навряд чи в нього були якісь підстави хвалити мене. Я особа проста й непримітна.

— Вам, безперечно, відомо, що він помер надзвичайно багатою людиною. Загалом умови його заповіту дуже прості. Він розпорядився своїм статком ще за певний час до смерті. Заповів майже всі свої гроші різним доброчинним організаціям і фондам.

— Сьогодні це трапляється часто, наскільки мені відомо, — сказала міс Марпл, — хоч сама я не дуже обізнана у фінансових справах.

— Ми покликали вас сюди тому, — сказав Бродриб, — що за дорученням небіжчика я зобов’язаний повідомити вам таку річ: він звелів відкласти певну суму грошей для того, щоб через рік вона перейшла у ваше повне розпорядження, але за умови, що ви погодитеся прийняти пропозицію, яку я вам зараз викладу.

Він узяв у руки довгий конверт, що лежав перед ним на столі. Конверт був запечатаний. Він посунув його через стіл до неї.

— Гадаю, буде краще, якщо ви самі прочитаєте, у чому вона полягає. Можете не квапитися. Час у нас є.

Міс Марпл не стала квапитися. Вона попросила ніж для розрізання паперу, якого Бродриб їй подав, відкрила конверт, дістала звідти аркуш із надрукованим на машинці текстом і прочитала його. Потім згорнула його знову, знову розгорнула, ще раз прочитала й подивилася на Бродриба.

— Я б не сказала, що тут усе зрозуміло викладено. Ви не маєте якихось конкретніших розпоряджень?

— Ні, не маю, Мені було доручено лише передати вам цього листа й назвати суму винагороди. Вона складає двадцять тисяч фунтів, звільнених від податку на спадщину.

Міс Марпл мовчки дивилася на нього. Від несподіванки й подиву їй відібрало мову. Містер Бродриб заговорив не відразу. Її подив не став несподіванкою для нього. Безперечно, що такого міс Марпл ніяк не могла сподіватися. Містер Бродриб запитував себе, якими будуть її перші слова. Вона дивилася на нього прямим і суворим поглядом, яким могла б на нього дивитися його тітка абощо. Коли вона заговорила, у її голосі звучали майже звинуватливі нотки.

— Це дуже велика сума грошей, — сказала міс Марпл.

— Не така велика, як це було б колись, — сказав містер Бродриб (і ледве стримався, щоб не додати: «Сьогодні це дрібничка»).

— Мушу зізнатися, — промовила міс Марпл, — я дещо приголомшена. Бігме, я дещо приголомшена.

Вона взяла документ і ще раз уважно прочитала його.

— Ви, звичайно, знаєте, що тут написано? — запитала вона.

— Так. Містер Рейфаєл продиктував мені текст особисто.

— Він не дав вам якихось пояснень до нього?

— Ні, не дав.

— Але ж ви, я певна, просили його, щоб він вам їх дав, — промовила міс Марпл.

У її голосі тепер прозвучав майже докір.

Містер Бродриб слабко усміхнувся.

— Ви правильно вгадали. Я ставив йому таке запитання. Я сказав, що вам, либонь, буде важко зрозуміти точно, чого він від вас хоче.

— Диво та й годі! — вихопилося в міс Марпл.

— Звичайно, від вас не вимагається, щоб ви давали свою відповідь тепер, негайно, — сказав Бродриб.

— Звісно, ні, — відказала міс Марпл. — Я мушу поміркувати над цим.

— Ідеться, як ви й самі зазначили, про досить велику суму грошей.

— Я стара жінка, — сказала міс Марпл. — Літня жінка, як у нас мають звичай казати, але «стара» — слово, яке пасує ліпше. Я стара, і тут нічого не додаси. Цілком можливо й навіть імовірно, я не проживу ще року, коли зможу одержати гроші, навіть у тому вельми сумнівному випадку, якщо зможу виконати потрібні для цього умови.

— Гроші не завадять у будь-якому віці,