Читати книгу - "Немезида"

— Якби я мала гроші, то могла б здійснити деякі справи доброчинності, до яких маю інтерес, — мовила міс Марпл, — а крім того, завжди існують люди. Люди, для яких тобі хочеться щось зробити, але твої статки цього не дозволяють. І я не стану вдавати, що мені чужі певні бажання, яких я досі не могла задовольнити — думаю, містер Рейфаєл чудово знав, що й старій людині іноді хочеться чогось приємного й незвичайного.

— Так, ви маєте слушність, — сказав Бродриб. — Чом би, скажімо, вам не поїхати в подорож за кордон? В один із тих чудових турів, які нині влаштовують. Частіше відвідувати театри, бувати на концертах, мати можливість заповнити свій льох чудовим вином.

— Мої смаки були б трохи поміркованішими, — сказала міс Марпл. — Я полюбляю куріпок, — додала вона замислено, — а роздобути куріпок сьогодні дуже важко, і вони надзвичайно дорого коштують. Я б із великою радістю дозволила собі з’їсти засмажену куріпку — сама-одна цілу куріпку. Купити коробку зацукрованих каштанів — я не часто можу собі це дозволити. Іноді сходити в оперу. Для цього треба найняти автомобіль, щоб поїхати до Ковент-Ґардена й назад, а також оплатити ніч у готелі. Але, схоже, я надто багато базікаю по-пустому, — урвала себе міс Марпл. — Я заберу цей текст із собою й поміркую над ним. І все ж таки, що спонукало містера Рейфаєла — ви не маєте бодай якогось уявлення, що наштовхнуло його на думку зробити цю пропозицію й чому він вирішив, що я зможу бути корисною йому в якийсь спосіб? Він мусив знати, що минуло більше року, близько двох років, відтоді, як він мене бачив, і що я могла стати набагато слабшою, аніж була, і набагато менш спроможною задіяти ті невеликі здібності, які він тоді помітив у мене. Він пішов на великий ризик. Адже існують інші люди, які, безперечно, значно кваліфікованіші для того, щоб здійснити таке розслідування.

— Правду кажучи, — я теж так тоді подумав, — сказав Бродриб, — але він обрав вас, міс Марпл. Пробачте за моє запитання, яке може вам здатися виявом пустої цікавості, але чи мали ви — як би ліпше мені висловити свою думку? — бодай якийсь стосунок до злочинів або до розслідування злочинів?

— Якщо говорити в точному розумінні, то, мабуть, що ні, — відповіла міс Марпл. — Тобто в професійному розумінні. Я ніколи не служила ані в поліції, ані в органах судочинства, не була пов’язана з жодною агенцією детективних розслідувань. Я можу дати вам лише одне пояснення, містере Бродриб, і, гадаю, зобов’язана це зробити, якщо містер Рейфаєл вам нічого не пояснив. Під час нашого перебування у Вест-Індії ми обоє, містер Рейфаєл і я, мали певний стосунок до розслідування вбивства, яке там сталося. Досить неймовірного й ретельно підготованого вбивства.

— І ви з містером Рейфаєлом розгадали ту загадку?

— Я висловилася б трохи інакше, — сказала міс Марпл. — Містер Рейфаєл завдяки силі свого характеру і я завдяки тому, що мені вдалося зіставити кілька очевидних фактів, на які я звернула увагу, змогли перешкодити другому вбивству, перед тим як воно мало статися. Я не змогла б зробити цього сама, бо була надто слабка фізично. Містер Рейфаєл теж не зміг би зробити це сам-один, бо він був каліка. Отже, ми діяли як союзники і вдвох домоглися успіху.

— Я хотів би вам поставити ще тільки одне запитання, міс Марпл. Слово «Немезида» вам що-небудь говорить?

— Немезида, — повільно повторила міс Марпл. Для неї це не було запитанням. Ледь помітна й несподівана усмішка заграла на її устах. — Так, — сказала вона, — це слово дещо означає для мене. Воно означало дещо для мене й для містера Рейфаєла. Я промовила його, і він, можна сказати, розвеселився, коли я назвала себе цим ім’ям.

Містер Бродриб чекав чого завгодно, тільки не цього. Він подивився на міс Марпл майже з тим самим приголомшеним подивом, із яким подивився колись на неї містер Рейфаєл зі свого ліжка в номері готелю на узбережжі Карибського моря. Стара дама, досить приємна й досить розумна. Але — Немезида!

— Бачу, і ви розвеселилися так само, — сказала міс Марпл.

Вона звелася на ноги.

— Якщо ви одержите якісь додаткові інструкції щодо цієї справи, то повідомте мене відразу, містере Бродриб. Мені здається неймовірним, щоб такі додаткові інструкції або відомості не існували. Бо на даний момент я перебуваю в абсолютному невіданні щодо того, чого саме хотів від мене містер Рейфаєл і що я повинна зробити чи спробувати зробити для нього.

— Ви знайомі з його родиною, друзями або…

— Ні. Я вже вам сказала. Ми просто перебували з ним разом у дуже далекому куточку світу. Ми стали спільниками, зіткнувшись зі справою, у якій було щось від містичної таємниці. Це все. — Коли вона вже рушила до виходу, то несподівано обернулася й запитала: — У нього була секретарка, місіс Естер Волтерс. Чи не буде порушенням етикету, якщо я запитаю вас, чи містер Рейфаєл залишив їй п’ятдесят тисяч фунтів?

— Його заповіт буде опублікований у газетах, — сказав Бродриб. — Але я можу відповісти на ваше запитання ствердно. До речі, місіс Волтерс тепер стала місіс Андерсон. Вона знову вийшла заміж.

— Я рада почути про це. Вона була тоді вдовою, мала маленьку доньку, і, як мені здається, була дуже гарною секретаркою. Вона чудово розуміла містера Рейфаєла. Дуже мила жінка. Мені приємно знати, що він подбав про неї.

Того ж таки вечора міс Марпл, сидячи на своєму стільці з прямою спинкою й простягти ноги до каміна, де розпалила невеличкий вогонь, щоб прогнати несподіваний холод, який, за своєю звичкою, може опуститися на Англію в будь-який час, що його сам собі обере, знову витягла з довгого конверта документ, вручений їй сьогодні. Досі неспроможна повірити власним очам, вона прочитала його, бурмочучи слова собі під ніс, ніби намагалася вивчити їх напам’ять:

«Міс Джейн Марпл, село Сент-Мері-Мід.

Цей лист-заповіт ви одержите вже після моєї смерті з рук мого доброго повіреного Джеймса Бродриба. Це чоловік, якому я доручав ті справи юридичного характеру, які стосуються мого приватного життя, а не моєї діяльності в бізнесі. Він дуже розумний і гідний довіри адвокат. Проте, як і більшості представників людського роду, йому не чужий гріх цікавості. Та я не хочу задовольняти його цікавість. У певному розумінні, ця справа залишиться між вами і мною. Нашим паролем буде слово «Немезида». Думаю, ви не забули, у якому місці й за яких обставин ви вперше промовили до мене це слово.