Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

вони зайшли, то в кутку побачили ліжко із сухого листя. Дороті лягла й миттю заснула міцним сном. Тото примостився поруч. Страшило не знав, що таке втома, тому він став у протилежному кутку й терпляче чекав, доки настане ранок.

5. Звільнення Залізного Лісоруба

Коли Дороті прокинулася, сонце світило на всю силу, й Тото весело ганяв по лісу за птахами. Страшило й досі стояв у кутку.

— Треба піти пошукати воду, — сказала дівчинка.

— А нащо?

— По-перше, щоб умитися, а по-друге, щоб напитися, бо сухий хліб у горлі застрягне.

— Оце так важко доводиться живим людям із плоті й крові, — задумливо промовив Страшило. — Треба спати, треба їсти й пити! Зате у людей є мозок, і вони можуть думати.

Мандрівники вийшли з хатини й незабаром знайшли прозорий струмочок. Дороті вмилася, поснідала й запила сніданок водою. У кошикові залишалося зовсім трошки хліба, й дівчинка раділа, що Страшилу їжа не потрібна — припасів ледь-ледь вистачало на день.

Коли сніданок закінчився й можна було продовжити мандрівку, Дороті злякано здригнулася: десь неподалік пролунав глухий стогін.

— Що це? — тремтячим голосом запитала вона Страшила.

— Звідки мені знати? — відгукнувся той. — Та якщо хочеш, я можу подивитися.

У цю мить стогін пролунав знову. Вони пішли туди, звідки долинали звуки, й за кілька кроків Дороті помітила, як поміж дерев щось зблиснуло. Дівчина кинулася бігти й раптом спинилася, наче вкопана, злякано скрикнувши:

— Ой, що це?

Одне з високих дерев було надрубане, й біля нього з піднятою сокирою в руках стояв чолов'яга, повністю зроблений із заліза. У нього були руки й ноги, але він стояв зовсім закляклий, наче не міг поворухнутися.

Дороті й Страшило здивовано втупилися в дивного Лісоруба, а Тото голосно загавкав і спробував укусити його за залізну ногу, проте ледве не зламав собі зуби.

— Це ти стогнав? — звернулася Дороті до Залізного Лісоруба.

— Так, — відповів той. — Я стою тут і кличу на допомогу вже цілий рік, але ніхто не почув мене й не прийшов.

— А як тобі можна допомогти? — турботливо поцікавилася дівчинка: їй було дуже шкода бідолашного.

— Візьми слоїк з мастилом і добре змасти мої суглоби. Вони так заіржавіли, що я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою. Якщо мене гарненько змастити, я знову буду, як новий. Слоїк стоїть на полиці в хатині.

Дороті метнулася до хатини й незабаром повернулася зі слоїком у руках.

— Що змащувати? — діловито поцікавилася вона.

— Спочатку шию, — сказав Лісоруб.

Дівчинка так і зробила. Шия дуже сильно заіржавіла, тому Страшилу довелося дуже довго крутити залізну голову в різні боки, доки її господар сам зумів це зробити.

— Тепер руки, — наказав Залізний Лісоруб.

Дороті змастила суглоби-шарніри на руках, а Страшило знову їй допомагав: то піднімав руки вгору, то опускав униз — аж доки іржа не обсипалася і вони запрацювали до ладу.

Залізний Лісоруб полегшено зітхнув і опустив сокиру.

— Оце так щастя! — вигукнув він. — Я стою з піднятою сокирою вже цілий рік. Нарешті зміг її опустити. Ну а тепер, якщо ви змастите мої суглоби на ногах, усе налагодиться повністю.

Дороті й Страшило виконали і це прохання, і Лісоруб знову зміг ходити. Він іще раз подякував за дивовижне звільнення, а трошки згодом зробив це й утретє. Він був дуже ввічливим Залізним Лісорубом.

— Якби не ви, — казав він, — я би стояв тут, доки не проіржавів би наскрізь і не розсипався на порох. Ви просто врятували мені життя. До речі, як ви опинилися в цих краях?

— Ми прямуємо до Смарагдового Міста — йдемо до могутнього Оза, — повідомила Дороті. — І по дорозі спинилися на ночівлю у твоїй хатині.

— А навіщо вам потрібен могутній Оз? — поцікавився Залізний Лісоруб.

— Я хочу, щоб він допоміг мені повернутися до Канзасу, а Страшило вирішив попрохати в нього трошки мізків, — пояснила Дороті.

На якусь мить Залізний Лісоруб замислився, потім запитав:

— Як ви гадаєте, цей Оз міг би дати мені серце?

— Чому б і ні, — відповіла Дороті. — Навряд чи це для нього більший клопіт, аніж дати Страшилі мозок.

— Атож, — погодився Залізний Лісоруб. — Тоді, якщо ви не проти, я приєднаюся до вас. Ходімо до Смарагдового Міста разом, щоб я теж мав змогу попрохати Оза про допомогу.

— Ласкаво просимо, — запросив Страшило до гурту, а Дороті додала, що дуже зрадіє новому товаришу. Залізний Лісоруб закинув на плече свою сокиру, й мандрівники всі разом рушили лісом по дорозі з жовтої цегли.

Перед тим, як вирушати, Залізний Лісоруб попрохав дівчинку покласти до кошика його слоїк із мастилом.

— Якщо ненароком я потраплю під дощ, — пояснив він, — то, напевно, знову заіржавію, і тоді мастило стане в пригоді.

Подорожнім дуже пощастило, що до їхнього гурту приєднався Лісоруб, адже незабаром вони опинилися в місцині, де дерева росли надто густо — цілком загороджували дорогу. Та Залізний Лісоруб сокирою швидко розчистив прохід.

Якоїсь миті Дороті задумалася, аж не помітила, як Страшило вкотре перечепився на вибоїні й полетів сторчголов у канаву обіч дороги. Йому навіть довелося гукнути, щоб дівчинка звернула на нього увагу.

— Чому ти не обійшов яму? — здивовано запитав Залізний Лісоруб.

— Бо я погано кумекаю, — весело пояснив Страшило. — У мене в голові не мізки, а солома. Тому я й іду в Смарагдове Місто до могутнього Оза.

— Я тебе розумію, — відгукнувся Залізний Лісоруб. — Однак мозок — це не найголовніше в нашому житті.

— А в тебе є мозок? — поцікавився Страшило.

— Ні, в голові в мене порожнеча, — зізнався Лісоруб. — Але колись у мене був і мозок, і серце. Коли вже вибирати, особисто я надаю перевагу серцю.

— Чому? — здивувався Страшило.

— Зараз я розповім вам про себе, і ви все зрозумієте.

Доки вони йшли через ліс, Залізний Лісоруб розповідав свою історію.

— Мій батько був Лісорубом. Він валив дерева, продавав дрова й заробляв цим собі копійчину. Коли я підріс, також став Лісорубом. Потім батько помер, і мені довелося дбати про матір. Згодом померла й вона. Мені стало дуже самотньо, і я вирішив одружитися. Закохався в одну вродливу дівчину. Вона була готова вийти за мене, але сказала, що я повинен заробити гроші й побудувати новий великий будинок. Відтоді я працював ще наполегливіше. Та дівчина жила зі своєю старою тіткою,