Читати книгу - "Бояриня"

ж він татар на поміч приєднав і платить їм ясиром християнським.

Оксана

(сідає, мов знесилена, на ослін і спирається на стіл)

Скрізь горе, скрізь, куди не обернися…

Татари там… татари й тут…

Степан

Оксано!

Що мариться тобі? Татари тут?

Оксана

А що ж? Хіба я тут, не як татарка, сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки… холопів продають… Чим не татари?

Степан

Тут віра християнська

Оксана

Тільки ж віра!

Та й то… прийду до церкви — прости, боже! — я тут і служби щось не пізнаю: заводять якось, хтозна й по-якому…

Степан

Оксано, се вже гріх!

Оксана

Ой чоловіче!..

Та й осоружна ж ся мені Москва!

(Схиляється головою до стола).

Степан (сумно стоїть над нею)

Я так і знав… Хіба ж я не казав, що я тобі нічого дать не можу тут, на чужині?..

Оксана (кидається до нього)

Ні, моє кохання!

Се я недобра! Так, немов не знаю, що бідний мій голубонько страждає за всіх найгірше, — треба ж завдавати жалю ще більше!

(Степан пригортає її).

Ну, скажи, мій любий, чи довго нам ще мучитися так?

Степан (зітхнувши)

Бог знає, серденько!

Оксана

Невже й загинем у сій неволі?

Степан

Май надію в бозі.

Ще якось, може, зміняться часи.

Коли б утихомирилося трохи там, на Вкраїні, попрошу царя, щоб відпустив мене хоч у гостину.

Оксана

Тепер ніяк не можна?

Степан

Ні, єдина, тепер нема що й думати! От саме я думаю до царя супліку нести, що люди з України привезли, — жаліються на утиски, на кривди…

Я маю боронити ту супліку, то вже ж не час проситися з Москви.

«От, — скажуть, — речі солодко розводить, а сам в ліс дивиться». Тепер, Оксано, нам треба стерегтися так, «щоб муха не підточила носа», як то кажуть.

Крий боже схибити в чому, — пропала вся наша справа і громадська вкупі.

Оксана

Ну як його ще більше стерегтися?

Вже й так немов замазались у піч!

Степан

Та от, наприклад, ти послати хочеш ті гроші братчиці…

Оксана (спустивши очі)

Вже не пошлю.

Нехай пробачить, що ж, коли не змога…

Я напишу їй…

Степан

Краще не пиши нічого, серце.

Оксана

Як же ж так, Степане?

Се ж навіть незвичайно!

Степан

Як листа десь перехоплять — чи то раз бувало? — то ще готові взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чім накладала

З товаришками…

Оксана

Я перекажу через Яхненка…

Степан

Мушу я просити, щоб ти його у нас тут не приймала.

Оксана

Та я ж його просила, щоб прийшов!

Вже ж не прогнати!

Степан

Накажи слугою, що ти нездужаєш.

Оксана

Не випадає.

Степан

Як хочеш. Тільки як візьмуть «на дибу», то вже не жалуй!

Оксана

Звідки вже й «на дибу»?

Степан

А що ж ти думаєш? За тим Яхненком шпиги московські цілим роєм ходять.

Я знаю їх.

Оксана (зажурена)

Так я й не передам родині ні листів, ні подарунків…

Степан

Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б не озиватись, надто до Івана, бо він в непевні справи устряває…

Оксана

До брата рідного не озиватись?

(У неї стають сльози на очах).

Степан

Се ж не навіки, рибонько, тим часом, поки утихомириться…

(Знов пригортає її).

Оксана (не відповідаючи на пестощі; безвиразно)

Гаразд, нікому не писатиму.

Степан

Ти, серце, на мене гніваєшся.

Оксана (так само)

Ні, чого ж?

Ти маєш рацію. Нащо писати?

Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.

IV

Терем.

Оксана гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в’ялі.

Степан

(увіходить і сідає близько Оксани на дзиглику)

Щось голова болить…

Оксана (не підводячи очей від шитва)

Ти пізно встав.

Степан

Та світом же прийшов з тії беседи.

Оксана

Було там весело?

Степан

Ей, де там в ката!

По щирості бояться слово мовить.

П’ють, п’ють, поки поп’ються, потім звада…

Оксана

А як же там, Степане, та супліка?

Степан

Та що ж… ніяк. Цар каже: «Прочитаєм, подумаєм»… Чували вже ми теє!

Оксана

Що ж буде?

Степан (з болісною досадою)

Ой, не знаю! Не питай!

Мовчать. Оксана шиє, потім голка випадає їй з рук.

Степан

Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова забита усяким лихом.

Оксана (в’яло)

Що ж я розкажу?

Нічого я не бачу і не чую, сиджу собі…

Степан (трохи роздражнений)

Ну, робиш же що-небудь?

Оксана

Учора вишила червону квітку. сьогодні синю. Се тобі цікаво?

Степан

Ти так неначе дражнишся зо мною!

Оксана (крізь сльози)

Ні, далебі, Степане, не дражнюся!

Степан (придивляється до шитва. Лагідно)

А що се буде з тої лиштви, любко?

Оксана (знов безучасно)

Не знаю, се щось Ганна почала.

Степан

Либонь, собі на посаг. Се вже хутко

її весілля.

Оксана

Та за місяць ніби.

Степан

От на весіллі трохи погуляєш, розважишся.

Оксана

Ет, знаю ту розвагу!

Частуй та кланяйся: «Не обезсудьте…»

А гостійки поза плечима судять:

«Черкашенка, чужачка…»

Степан

Ти вже надто на те зважаєш.

Оксана (байдуже)

Ні, мені дарма.

Мовчання.

Степан

Ти так неначе втомлена сьогодні.

Клопочешся при господарстві, може?

Оксана

Ні, я не клопочусь, — то все матуся.

Ми з Ганною все шиємо.

Степан

То, може, не треба стільки шити?

Оксана

Що ж робити?

Насіння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подіти і руки, й очі…

Степан

Бідненька ти в мене.

(Оксана проривається риданням).

Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!

Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?

Оксана (трохи стишуючись)

Вони як рідні… я на їх не скаржусь…

Степан

Так що ж?

Оксана (уриває ридання, з одчаєм)

Степане! Ти хіба не бачиш?

Я гину, в’яну, жити так не можу!

(В знесиллі похиляється на кросна)

Степан

Се правда, не ростуть квітки в темниці…

А я гадав…

(Ходить по хаті в тяжкій задумі, потім спиняється перед Оксаною).

Оксано, заспокойся, поговорім ладом.

Оксана

Про що, Степане?

Степан

Виходить, я тебе занапастив.

Оксана

Ні, я сама…

Степан

Однаково. Я більше не хочу заїдать твоєї долі.

Хоч як мені се гірко… я готовий тебе до батька відпустити.

Оксана

Як?

А ти ж?

Степан

Я тут зостануся. Для мене немає вороття, ти ж теє знаєш.

Оксана (зворушена)

То се б тебе покинути я мала?

Чи я ж на те стояла під вінцем і присягу давала?

Степан (гірко)