Читати книгу - "Майже по-людськи"

буду називати тебе кицею, добре, зайка?… Ну так от, коли в Нижевир мало приїхати СБУ, то ходили чутки, що НТПН прикриють. Ніхто не знає, що те СБУ там побачило, бо коментарів ніхто не давав, але усілякі нападки на Товариство в пресі припинились. Тато каже, що цілком можливо, що тепер НТПН працює на уряд, а уряд більше не дає журналістам поливати брудом Товариство і його працівників. Вже три роки, як…

ГУП!

— То які ж експерименти там проводилися? — схвилювався Діма.

— Цього ніхто не знає, — похитав головою Орест. — Але люди кажуть, що бачили там тварин, дехто говорить, що вночі чутно, як тварини біснуються, хтось заходить ще далі, кажуть що зниклі люди та діти — справа рук НТПН, хтось каже, що у нас на вулицях так мало бомжів через НТПН, але я не знаю чи слід довіряти цим чуткам. Зосередимось на тваринах.

ГУП!

— МУ’МЯАОУУУ!!!

— То ти хочеш сказати, — недовірливо повільно почала Віка, — що Коля з тим старіком вкололи шось Хвостику, і через це він виріс?

— Не лише виріс! Його статура нагадує людську, ти що, не бачиш?

— Та нє, брєд!.. — Віка вражено дивилась у підлогу. — Нашо їм таке робити?

— Питання не в тому, навіщо їм це, питання в тому, як коцька виріс за одну ніч?

– І що було у тому шприці, — докинув Діма.

— Ну, цього ми не дізнаємось.

— Чого? — виклично запитала Лада. — Ми можемо проникнути в їхні лабораторії і побачити, шо вони там роблять, змусити їх говорити, як Джек Бауер, а потім, коли вони скажуть, що у тих шприцах, то виведемо їх на чисту воду!

— Без питань, мала, — засміявся Орест. — Але спершу дай із хати виберемось.

Віці ж було не до сміху. Шкіра на обличчі трохи взялася червоним і вона часто дихала:

— Але ж навіщо Колі робити таке? — Діма зітхнув і подумав, що як тільки вона закінчить, то він розкаже їй все що думає про її дурнувате захоплення цим Кольою. — І вони кололи коцьку… скікі?… три неділі назад! А він за цей час не проявляв жодних якихось ознак… Ніяких змін поведінці! Та і в тілі не змінився! Виріс лише сьогодні вно…

БЕМ! ЛУП! БЕМ! ТРІСЬ!

— МАГАГАГАГАГААААУУУ!!!..

Тарлатутутурутутум, зіцісісіцісісісі…

Це посипалося скло в кімнаті Віки. Друзі підскочили й побігли туди.

В кімнаті скла не було. Розбитим виявилося надвірне вікно, дрібні скельця розсипалися по коробці та підвіконню, великі потріскані зубці скла стирчали зверху і знизу, кілька шматків прихилились до цілого скла у хатній частині вікна. На вістрях великих скалок було щось темно-вишневе, липке на вигляд.

— Кров, — мовила Віка.

— Кося поранилась? У Косі вааава? — залепетала Лада. Хоч вона й була всього на якийсь рік молодша від нього, Діма ледь не знавіснів від дурнуватих дитячих інтонацій в її голосі, як і від самого Ладиного питання.

— Надіюсь, глибоко, — відповів Орест, не зводячи погляду зі скла і пригортаючи до себе сестричку. — Надіюсь, що дуже глибоко вона поранилась.

— Я теж, — відрубав Діма.

— Так, тепер загроза стала прямою, — вийшов із заціпеніння Орест. — Зараз давайте подивимось, де він. Діма — ти сходи в кімнату дядь Віті з тьоть Лєною. Лада, візьми стільчик і подивись у ванній. Я піду в кухню, а Віка…

— Але ж в кухні чи кімнаті я зможу подивитись без стііільчика!

— В туалеті вікна маленькі. У випадку чого, він тебе не дістане. Той, хто побачить його — кличте. Ми залишимо когось на стрьомі, аби наглядав за котом, а інші підуть збирати ножі, качалки, кухонні сокирки — все, що зійде за зброю. Тоді, якщо він ще раз спробує проникнути в хату, то ми будемо готові. Його поранено — це добре. Його поріз дає нам перевагу. Але однаково, чекати на вашу маму більше не можна. Ми мусимо захищатись.

— А якщо вона прийде, коли коцька буде ще на вулиці? Він зараз став злим, це по мявкоту чути… Що як він на неї нападе?…

Діма перелякавсь від слів сестри. Він про це не подумав. Ніхто з них не подумав про те, що з теперішніми його розмірами коцька легко може здолати дорослу жінку.

— Може їй пощастить проскочити в дім, як ось нам, коли ми прийшли до вас. Але навіть якщо й ні,… — Орест поводив головою, зважуючи варіанти, — тоді ми щось придумаємо. Поставимо ще когось в туалеті, аби наглядав за калітками абощо… Але ми однаково не зможемо захистити твою маму, якщо в нас не буде чим її захистити. Спершу знайдемо зброю, тоді вирішимо як безпечно провести тьоть Лєну у хату. Так, зволікати не можна. Пішли, пішли!

Діма вийшов в коридор, повернув праворуч і пройшов до дверей батьків справа, відчинив їх, наблизився до вікна і визирнув на малину та паркан. Нікого. І нічого.

— Ооореееест! — почув він слабкий звук голосу Лади. Значить коцька десь біля воріт. Діма відвернувся від вікна і коли простяг руку до дверей, то помітив знизу темно-сірий ключ, що завжди стирчав з-під ручки. Батько з матір’ю іноді замикались в кімнаті в нагальних справах, які вимагали розхитування ліжка та сопіння. Раптово Діма загадався: як часто вони замикались не на самоті, а з коцькою? Лише в той вечір, декілька тижнів тому? Чи були ще випадки?

— Друуузіі! — почувся занепокоєний, збитий з пантелику, проте рішучий голос Ореста. — Ви маєте це побачити.

Дмитрик відкрив двері, пробіг коридором у вітальню, розсуваючи ниточки бісеру, повернув ліворуч, в туалет. Вдивляючись у продовгувате віконечко зверху, на ціпочках стояла Віка. Орест був біля неї та тримав жалюзі, його зріст дозволяв дивитись у вікно без перешкод. Лада стала на кришку унітаза і, піднявши жалюзі, також намагалась визирнути у віконечко в іншій стіні. Діма згадав, як його високий батько не раз погрожував забарикадувати це віконце, що виходило до дороги: «Терпіть не можу, шо люди