Читати книгу - "Червоні хащі"

і я пожалкував, що тут прийнято їсти палатами, а не перемішувати престарілих, аби вони («ми, — поправив я себе, — відтепер — ми…») якось соціалізувалися.

— От Сєргеїч етого би так нє оставил, — сказав тим часом Йосип і хитро подивився на мене, очікуючи зустрічного питання: хто цей Сергеїч і чого би він так не лишив. Але я твердо вирішив поставити цього маленького жигана на місце й надалі мовчав. А потому спробував виделкою відірвати останній шматок печінки, якого ніяк не міг розжувати. Але пластик луснув у моїй руці.

— Рєжтє мечі, на камбузє гусь жарітся, — радісно озвався Йосип, ніби я щойно й не намагався з ним розсваритися. Я подивився навколо: всі їли одноразовими приборами. Упіймавши мій погляд, Йосип засміявся: — Прівикай, начальнік, тут всьо пластіковоє. Нам тєперь нічего острого нєльзя. Ні перца, ні ножа.

* * *

По обіді, відкотивши Журбу до палати, я притягнув валізу й сів розбирати речі. Йосип чи Валерій нарешті кудись подівся, горбун зникнув іще з обіду, тож можна було спокійно облаштуватися. Дістав усе, що було у валізі, й виклав на ліжко. Ніби й небагато речей лишилося, — чому ж так важко було їх нести?

Футболки, шкарпетки, труси і два спортивні костюми я поклав на вільну полицю у шафі. Документи, союзне печиво та кип’ятильник — до тумбочки. Лишилася папка з фотографіями. Я взяв зі собою сюди всі фото, які збереглися. Не те, щоби їх було багато, проте деякі мені дуже подобалися.

Наприклад, велика чорно-біла фотографія з нашого весілля. Марія Іванівна на ній так заразливо сміялася, нахилившись уперед, а я тільки очі витріщав, прямий, як стовбур. І щоразу, дивлячись на неї, я радів. Це фото стояло в нас на трюмо в залі. Я його насамперед забрав, аби не забути. Думав, повішу тут над головою і буду собі радіти.

Але цей Йосип… Він же обов’язково почне розпитувати, хто це, як звали, що до чого. А сил на це зайве спілкування не було й не передбачалося. Тому я поки що вирішив поставити її десь у тумбочці, а решту повернув до чемодана, закрив його і посунув під ліжко.

Ні, не так я собі уявляв цей будинок. І себе в ньому — теж. Мені малювалося тихе, спокійне місце, щоби сонце та ліс, аби пригадувати старі часи і читати в альтанці. Та ба, будинок ветеранів сімейного типу виявився занедбаним піонертабором, в якому тхнуло сечею, а більшість людей, котрих я зустрів, хотілося терміново оминути.

У моїй фантазії ми жили серед сосен у дерев’яних будиночках, облаштувавши все, як захочеться: фото над ліжком, обов’язково мапа світу, щоби легше розуміти, де що відбувається, коли читаєш новини. Ми з Марією були тільки у Криму, та у світі я орієнтувався, бо стільки ж політінформацій у старших класах довелося провести…

Так, чорт із ним, із цим Йосипом, — мапу все одно повішу. Я знову дістав чемодан, надибав там складений аркуш, розгорнув і причепив над ліжком до подряпаних шпалер із допомогою шпильок, які дружина останні тридцять років тримала наколеними на маленьку подушку, що її колись приніс із уроку праці Микита. Він намагався там зобразити цуценя, та воно більше скидалося на переміш ведмедя з вівцею.

Пересвідчившись, що я зробив свої справи, зі свого місця озвався Журба:

— На вашому місці раніше Сергеїч жив… Хороший чолов’яга був… Помер місяць тому. Серце.

— Просто тут?

— Помер? Ні, на прогулянці. Нас тут, коли погода хороша, примушують ходити навколо табору. От він і дійшов.

— Співчуваю.

— Ну, всі там будемо, — озвався Журба. І додав неочікувано: — Так шо ви, Богдане Васильовичу, тепер будете замість нього. Як зайшли, Йосип мені відразу й каже: «От і Портос».

— Хто?

— Ну, Портос, мушкетер той, пам’ятаєте?

— Та пам’ятаю, але до чого тут я? — здивувався у відповідь.

— Та нас четверо. Йосип як вигадав цю гру, відразу Д’Артаньяном став, я — Атос, Риба — Араміс, бо молодий. А Сергеїч був товстий, тому Портос.

— Та я ж худий.

— Тут усі худі, — невпевнено промовив Журба і поплескав себе по великому животі. — Здебільшого. Але я вже звик до Атоса, тому, вибачте, будете Портосом. Ви звикнете.

— Господи, — тільки і здобувся я на відповідь, ліг на ліжко й повернувся на бік, обличчям до Антарктиди.

Біля Нової Зеландії по стіні повз здоровезний прусак, не звертаючи на мене ніякої уваги. Я стежив за його маршрутом і дивувався: таргани ж останнім часом якось позникали, — може, пішли з країни? А тут, з’ясовується, лишилися. Можливо, це був теж престарілий тарган, від якого відмовилися молоді, коли збирались у дорогу.

* * *

Ну, що ти будеш робити? Я знову задрімав, і знову мене розбудив маленький сусід у тільняшці, смикнувши за ногу. «А в тюрьме сєйчас ужин! Макарони!» — прокричав він мені в обличчя і тут же вирушив далі по палаті. «Йосип старенький! — продовжив він, — Журба, і ти туда же? От на сєкунду отойдьош с кубріка, а тут спят усталиє ігрушкі, черті спят».

Під його гомін ми встали, вдягнулися до вечері, яка до того ж була новорічною. Я обрав синій спортивний костюм із маленьким синьо-жовтим прапорцем біля серця, а Журба начепив поверх піжами темний кітель. Я розгледів на ньому шпали — отже, залізничник. Як з’ясувалося, він міг ходити, щоправда, накульгуючи на одну ногу.

Почистивши зуби й умившись, я повернувся до палати й повіз Журбу в їдальню, бо він усівся у крісло з таким виглядом, ніби я йому це винен. Йосип уже був там. Він сидів за столом і витягав із горщиків, у яких була печеня, шматки м’яса. При тому він