Читати книгу - "Червоні хащі"

зібрав перед собою всі горщики і без сорому в них орудував.

Вочевидь, святкові столи накрили без вибору: їж, що дають, і святкуй, як можеш. На столі стояла пляшка з-під шампанського, одна пластикова склянка з напоєм була перед Йосипом, із другої поспіхом досьорбував горбун, уже поблискуючи очима. Тобто нам уже нічого не лишилося. Мені воно й не треба, а Журба?

— Так, Гріша, — буркнув Йосип, — я тєбе заначіл чутка, пока халдєй всьо нє вихлєбал.

Він посунув до місця інваліда скляночку і гнівно подивився на горбуна, котрий нахилився над тарілкою і їв, роблячи вигляд, що не розуміє, про кого йдеться.

— Так, ви пока тут шамайтє, танкісти, а я бродяге долю занєсу, — сказав Йосип, завернув у серветку кістки й кудись пішов.

— Бродяга — це собака, — пояснив мені Журба, підняв келих і сказав на цілу їдальню: — Шановні, з наступаючим!

То тут, то там кволо обізвались, а сусід продовжив знайомити мене з тутешнім життям:

— Ми тут ще іноді ніби як три поляки, грузин і собака. Йосип — це, значить, Ярош, я — грузин, бо Григорій…

— Досить, — перервав я його, — ну досить уже! — вийшло гучно, і я відчув, як за навколишніми столами всі замовкли. — Мені від ваших ігор уже ніяково, — тихіше продовжив я.

Горбун цикнув і кудись пішов, не забувши прихопити склянку й тарілку, а Журба примирливо промовив:

— Богдане Васильовичу, я ж по-сусідськи. Я ж розумію, як вам зараз важко.

Помилково сприйнявши мою мовчанку як ознаку відновлення довіри, він продовжив:

— Бродяга — це собака, двортер’єр. Старенький його принадив, але це — наша таємниця.

— Не дозволяється? — не втримався я.

— Ага. Кажуть, тут раніше було можна, але кожна бабка тягла зі собою кішку. Тут таке кубло було. Сварилися…

— Кішки?

— Та й люди теж. Потому завідуючою стала грузинка і заборонила. Майже всіх кішок вивезли. Сліз було… Пара лишилась, але ховаються.

Я знову нічого не зрозумів і запитав:

— А Зінаїда що, грузинка? Не схожа.

— Та ні, — відповів Журба, низько засміявся, що твій Шаляпін, і також ковтнув зі склянки.

— Це її Йосип так охрестив. Каже, Зінка — як слідчий із ГРУ. ГруЗінка, розумієте?

Я хитнув головою, не розуміючи їхніх жартів, і почав їсти, хоча шматок до горла не ліз.

* * *

Після обіду їдальню трішки прикрасили до свята: на роздачі поставили невеличку штучну ялинку, поруч із телевізором. Між колонами протягнули гірлянди з ліхтариків, але чи то забули ввімкнути струм, чи то вони вже давно не горіли.

За кілька хвилин повернувся Йосип, але не встиг нічого сказати, як із кухні вийшли Матвіївна та Зінаїда.

— Шановні ветерани! — гучно промовила остання. — Дозвольте вас привітати з Новим роком. Щастя вам, здоровля. І сьогодні телевізор по случаю свята до останнього, як говориться, клієнта.

Усі заплескали в долоні. Йосип так гучно свиснув, що я вронив виделку. Він закричав:

— Зіна, дайош сєгодня діскотєку для тєх, кому за восємьдєсят! С тебе белий танєц живота.

Завідувачка засміялася й угамувала його жестом руки: сідай, мовляв.

— Це ще не все, — додала вона і подивилася на мене. — У нас тут сьогодні новенький у другій палаті! Богдан Васильович Ковтун. Прошу любить і жаловать! Як мені вдалося дізнатися, він у нас учитель географії, тому тепер із кросвордами проблем не буде!

Мені довелося встати й поклонитися на всі боки.

— Я ж казав: усе знає, — чистий слідчий, — прошепотів знизу Журба, задоволено усміхаючись.

Тільки от річ у тому, що я ціле життя викладав математику в усіх її проявах і не мав жодного стосунку до географії, ні до економічної, ні до фізичної. Я зібрався про це сказати, проте позаду хтось прокричав: «О, нарешті!».

То був дід із першої палати, в піджаку з багатьма орденськими колодками. Я ще раз поклонився громаді й сів. Вуха палали, а у грудях билось об край незадоволення: тут усе було не так, усе неправильно, не вийшло навіть познайомитися як слід, — я приїхав математиком, а лишався географом.

— Слиш, Корнєй Чукотскій, — хутко підвівся на ноги Старенький і плеснув у долоні, — ану давай тєбя проверім. Страна в Афріке і дєрєвня в Белоруссії, а?

— Що?

— Нє знаєш? А я знаю! Со-ма-лі! Отак-от, думал Сємен про сєбя, што умен!

Цей неприємний дід задоволено обвів поглядом їдальню: чи всі бачили, як він переміг заїжджого географа, — а я тільки махнув рукою і сів на місце.

В обмін на колективну обіцянку не мочити постіль Зінаїда винесла ще пару пляшок, і всі потягли стільці до роздачі, ближче до телевізора. Я лишився позаду, посунувся спиною до батареї, попхав ближче до вікна майонезні баночки, з яких кволо стирчала зелена цибуля, налив собі чаю і до ночі сидів біля підвіконня, бездумно дивлячись на екран, де чужі люди проводжали останній рік, який я прожив як людина.

Глава друга,
в якій п’ють до дна, до дна, до дна