Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

учителькою історії вихвалялася.

– Вихвалялася. І що з того?

– Як це що? Можна зателефонувати до нього й попросити пошукати матеріали про графа Валіцького, може, знайдуться якісь орієнтири про скарб графині?

– Ти хоч уявляєш, про що просиш? Теж мені Індіана Джонс, – скептично кинула Оленка. – Дослідники роками порпаються в архівах, допоки зберуть потрібну інформацію з різних книг, уривків документів, звітів, газетних статей. А ти хочеш, щоб мій батько за кілька днів з’ясував, де заховано скарб якоїсь графині. Абсурд! Навіть не збираюся турбувати його такими дурницями!

– Але ж спробувати можна, – не здавався Антон. – А раптом пощастить?

– Ні! Ні! І ще раз ні! – твердо заперечила вона, схрестивши на грудях руки, мов маленький Наполеон.

– Що ж, шкода. А я так сподівався на тебе, – промовив хлопець розчаровано й ві-

дійшов.

Діти тим часом увійшли до їдальні й сі-

ли на свої місця.

Розділ 4

Команда скарбошукачів

Апетит в Оленки зник геть зовсім. З голо­ви не виходили думки про діаманти Марії-Антуанетти. Післяобідній відпочинок теж не дав заспокоєння. Дівчинка сподівалася, що хоча б на вечірній дискотеці їй вдасться розвіятися. Та коли з динаміків залунало: «Лучшие друзья девушек – это бриллиа-анты...», – у виконанні гурту «ВІА-Гра», Оленка геть зовсім розклеїлася й пошкандибала до свого «кубрика». Вимучена ми­нулою безсонною ніччю й напруженим днем, вона без сили впала на ліжко й одразу заснула.

Посеред ночі Оленка прокинулася, різко звелася на ноги й зі словами: «От дурепа! Як я могла забути про неї?» – вискочила в коридор.

Мов вихор, влетіла у кімнату до хлопців­ й щосили почала розштовхувати Антона:

– Вставай, вставай, прокидайся!

– Ти здуріла? – промовив Антон, кліпаючи заспаними очима. – Чого тобі? Мало минулої ночі наказилася? Хочеш нас геть зо світу звести?

– Вставайте, Тошо, Сашко, Сергію! У ме­-

не геніальна ідея!

– Яка може бути ідея о третій годині ночі? – сонно пробурмотів Сергій і сховався з головою під ковдру.

Оленка підбігла до нього й рвучко сіпнула ковдру на підлогу.

– Е-е-е, ти не борзій! – обурився хлопець, умить прокинувшись від такого нахабства. – Я не подивлюся, що ти дівчина і майже наш компаньйон. Відшліфую фейс на раз, зрозуміла?!

– Та зрозуміла я, зрозуміла. Але як вас інакше розбудити, соньків нечесаних?

– Краще на свою зачіску подивися, – промовив Сашко, який уже прокинувся і сидів на ліжку, підібгавши ноги.

Оленка ковзнула поглядом до дзеркала, поправила розпатлане волосся й махнула рукою:

– Ет, дурня це все – зачіска і все таке інше. Головне от що! Я увечері заснула, мов убита, а кілька хвилин тому прокидаюся...

– От блін! – усе ще гнівався Сергій. – Сама виспалася, а іншим не даєш!

– Та не перебивай, краще дослухай! Так от, прокидаюся я і... о, еврика! Згадую свою однокласницю, у якої мама колись давно теж була в «Артеку».

– Ні-і-і, це божевільня якась, – не вгавав Сергій. – Розбудити посеред ночі й розповідати байки про однокласниць. Слухай, Олено, та ти гірша від Міледі, ти просто маніячка якась! Тобі в психіатра перевіритися треба! І як тебе тільки в «Артек» пустили, навіжену таку?!

Ще трохи – й Сергій геть би закипів, але Антон із Сашком засичали на нього. Оленка продовжувала:

– Так от, виявляється, поки я спала, мій мозок увесь час працював, шукаючи вихід.

– І що ж він знайшов у бездонних глибинах твоєї сірої речовини? – іронічно запитав Антон.

– Кажу ж – мою однокласницю Лільку. Ви ж не слухаєте, а тільки перебиваєте. Отже, колись давно, років з тридцять тому, її мама, тітка Леся, теж відпочивала в «Артеку». Вона в дитинстві була дуже милою і симпатичною. Хоча й досі нічогенька. Але це я вже відволікаюся. Так от, виросла вона, вийшла заміж, народила двох дітей, у тому числі й Лільку, мою однокласницю. Жила собі, одним словом, та й жила. І все б нічого, та якось років зо п’ять тому у їхній сім’ї виникла серйозна проблема, пов’язана зі зникненням якихось цінностей, здається, грошей. І здавалося, їх уже не знайдуть ніколи. Але вночі наснився Лільчиній мамі незнайомець і таємничим голосом розповів, де шукати втрату. Прокинулася тітка Леся й пішла туди, куди їй вказали у сні. Гроші й справді там знайшлися.

– Нічого дивного, – скривився Антон. – Під час сну людський мозок здатен вирішувати такі складні завдання, на яких не може сконцентруватися вдень, коли діє багато зов­нішніх подразників. Удень мама твоєї подруги нервувала, тому й не могла знайти загублені гроші, а вночі мозок відпочив і все згадалося.

– А як же тоді таємничий голос?

– Побічний ефект сну. Деколи в снах виринають якісь спогади й накладаються на сучасні події. Звідси й фантазії різні. Нічого надзвичайного.

– Так от, слухай далі, розумнику! Лільчина мама теж так подумала. Але після того випадку незнайомець їй регулярно снився й підказував різні речі. Наприклад, коли що робити, чого краще уникати тощо. Жінка розповіла про свої видіння подругам і ті, задля сміху, попросили й собі дещо вивідати. Наступного дня вона переповіла свій сон і уявіть собі, що всі пророцтва справдилися! Звістка про тітку Лесю швидко облетіла місто, до неї, наче до ворожки, йшли по допомогу. Вона вислуховувала проблему, засинала з думкою про неї, уночі чула голос, а вранці просто переповідала клієнтам свій сон.

– Дурня якась, – промовив Антон.

– Дурня не дурня, але під Лільчиною квартирою деколи такі черги шикуються, що сходами не пройдеш. Була б дурня, люди б не ходили.

– Припустимо, це все правда. А нам що з того? Могла спокійно розповісти цю казочку завтра перед уроками чи на перерві. А то побудила всіх...

– Та як ви не розумієте! Я ж щойно принесла вам на тарілочці вирішення проблеми з пошуком скарбу Міледі.

– А таки не розумію, – захитав головою Антон, і хлопці погодилися.

– Та-а-ак, оце команда підібралася. Я тут півночі втовкмачую їм, а вони не доганяють. Отже, розжовую для тугодумів. Мама моєї подружки – екстрасенс, і ми можемо звернутися до неї, щоб вона вночі уві сні вивідала місце­знаходження діамантів. Тепер до всіх дійшло?

Приборкуючи руду неслухняну чуприну, Антон невпевнено промовив:

– Якось неправдоподібно це все, по-чу­-

дер­нацьки.

– Тоді запропонуй не чудернацький спосіб, – відбилася Оленка.

– А що, як цей її незнайомець собі захоче загарбати наші діаманти? – засумнівався Сергій.

– Він же дух! Навіщо духові діаманти?

– А хто їх знає, тих духів, що їм пот­рібно, а що ні? Може, якраз діамантів для повного щастя й не вистачає. Або раптом сама ворожка захоче їх привласнити? Га? Що скажеш?

– Друже, знав би ти, скільки вона заробляє на